Скрут

Між стовбурами промайнула білка. Ілаза вимучено посміхнулася: тут межа його володінь. У його царстві давно з’їдено білок і птахів… І вона їх теж їла. Він залишав їй пташині стегенця, а вона пекла їх і їла, бо хотілося…

Вона наступила на гострий камінчик, болісно поморщилась, але не сповільнила кроку. Отак, напевно, почувається пущена в ціль стріла — летить і летить, і її шлях стає її ж продовженням, частиною її тіла. Ілаза — і її шлях. Найвищий сенс життя — йти, пересувати ноги, дедалі вперед і вперед…

Попереду замріло світло. Вона засміялася, не вірячи собі: так швидко?! Так просто? Чи це вирубка? Й вона веде до житла?

Ілаза побігла. Не звертаючи уваги на гілки, які били по обличчю. Начебто до пояса в неї прив’язано міцну пружну мотузку і її тягнуть уперед… Коли уявиш собі таке — легше бігти. Легше йти. Ну… Вже… Ну…

Вона за інерцією пройшла ще кілька кроків — і стала. Ще один яр?! Та скільки ж їх у цьому лісі, однаково глибоких і довгих?

Нерішуче рушила краєчком — і побачила обламану гілку. Далі — ще одну; озирнулася, затисла обличчя в долоні. Захиталась і важко осіла.

Водить? Водить проклятий ліс, чи вона сама винна, збилася з прямого шляху, звернула вбік, дурепа, зробила коло, як сільське дівчисько, що полює за грибами?

Сонце стояло в зеніті. Жорстоке маленьке біле око.

Вона зціпила зуби. Так просто вона не здасться. Тепер буде розумніша й решту дня не згає марно…

Здоровий глузд запитав тихенько: полудень? А чому б не відпочити, і з новими силами… Завтра… зранку…

Вона похмуро посміхнулася. Павук напевно зачує недобре та спутає її, мов коня. З путами на ногах далеко не втечеш…

Новий політ стріли. Тепер вона позначала наперед мету — примітний стовбур — і йшла просто до неї, без остраху заблукати знову.

…Мама. Жорстокі, косо посаджені очі: не виказуй, що тобі боляче! Припини ревти, інакше на зміну болю забитого місця прийде дужчий біль — від удару. Я надто люблю, щоб жаліти… Довга тріщина на темному комоді, буре голубине перо, що злетіло звідкись на підлогу. Тінь, що падає від високої Адиної зачіски — вона завжди і в усьому намагалася бути схожою на матір. Але не витримала порівняння, програла, закликала в судді шовкову петлю на паску…

А вона, Ілаза, мріяла бути схожою на сестру. Як їй хотілося закохатись! Довго, дуже довго не виходило — а потім перехопило дух, вона втрапила в якийсь очманілий вихор, у чад… Ігар… Вівтар. Кістяна кулька на підлокітті материного крісла. Дім, у якому вмерла Ада… Клацають дверцята — але звірятко вже вирвалося, тільки залишило на прутті кров і шматочки шкіри. Тому, що я люблю тебе, мамо… Мамо…

Сонце сіло. Уже сіло сонце; чому ж ніяк не закінчується й не закінчується ліс?!

Вона побігла. Налітаючи на стовбури, падаючи і підводячись знову. Стріла не знає зворотного шляху… Ціль — то продовження стріли… Жити… Ігар — продовження Ілази… Ада була продовженням матері, тому загинула. Уперед… Розступайся, лісу, розступайся…

Ліс розступився. Ілаза спіткнулася і впала рачки.

Навіть у півмороку їй не треба було придивлятися — ліс так співчутливо й безпорадно розводив гіллям, безглуздо гомонів струмок, і наповзала, вибиралася з яру ніч…

Стріла, наконечник якої застряг у оперенні. Змія, що здивовано витріщилася на власний хвіст.

Вона не заплакала. У неї більше не було сліз.

* * *

…Провінція Ррок велика і велелюдна. У провінції Ррок повно жінок — юних і старих, гладких і струнких, білявих і рудих, чорнявих і зовсім сивих. Табуни жінок, мурашник жінок, навала жінок; їх більше, ніж чоловіків, дівчисьок і бабів, разом узятих. У кожної третьої у волоссі можна знайти відтінок міді — за бажання, якщо дуже хотіти його побачити. І вже, звичайно, ніхто з них не оголює на людях спину, відкриваючи поглядові родимі плями у вигляді ромбів…

Міцний літній чоловік, чию голову прикрашав високий повстяний капелюх без крисів, скептично оглянув величезну купу цегли, яка зайняла цілий кут просторого подвір’я. Похитав головою:

— Чого ж ти скинув, як попало? А в стосик, у стосик хто складе? Кицька?

— Таж візник квапився, — глухо відповів наймит. — Скидай, сказав, бо мені їхати треба…

Власник повстяного капелюха почухав під носом:

— Так, це… я візникові не за те платив. А ти, ледарю криворукий, не отримаєш нічого, поки не складеш рівненько, стосиком… Щоб гарно. Щоби зручніше брати… Пішов, кажу. Пішов працювати!

Наймит, чорно засмаглий хлопець у забруднених глиною штанях, облизав запечені губи і мовчки повернувся до купи цегли.

Повстяний капелюх неквапом повернувся в дім. Будинок — дуже примітна будівля — стояв на перехресті двох великих доріг і мав на фасаді вивіску «Криниця для спраглих». Із нагоди буденного ранку спраглих у обідній залі було всього троє, і Гричка, придуркувата помічниця куховарки, могла цілком сама впоратися. Власник гримнув на неї для порядку й повернувся на задній ґанок, де витяг із кишені куртки маленьке зелене яблуко.

Наймит вергав цеглу. Спина в нього зробилася зовсім уже чорною від пилу — краплі поту, скочуючись, залишали на ній сірі доріжки. Власник капелюха надкусив своє яблуко; в нього за спиною рипнули дошки ґанку.