Скрут

— Он як, — зауважив хазяїн, не обертаючись. — А я, дурень, думав трьох наймати.

Куховарка, — а саме куховарка і вийшла зараз на ґанок, більше не було кому — замислено гмикнула:

— Усі вони… У мене перший чоловік теж отак за ранкову чарку шовком стелився, що завгодно ладен був… А потім нажереться до вечора — худобина худобиною. Цей хоча б тихий…

Наймит не розрахував і підняв завелику ношу — впав, упустив цеглу, болісно охнув.

— Поб’є, зараза, — незворушно припустив власник повстяного капелюха. — Переб’є крам.

Куховарка посміхнулася:

— І звідкіля ще сили беруться… Такий запій. Уже більше тижня… не просихає… Тут здоровий мужик загнеться, а це ж хлопчисько, в мене старший син здоровіший буде…

— Ти це, — не знати чому стурбувався власник капелюха. — Гарного вина не давай йому. Нема чого добро переводити… Скільки в нього влазить? Перш ніж звалиться? Півбарила, менше?

Куховарка презирливо посміхнулася:

— Оце я давала б… Півбарила… У мене Гричка тютюну йому… додає… То він після двох кухлів падає і спить.

— Якби всі наймити отак, — власник капелюха виплюнув хробака, що трапився в яблуці. — Щоб усієї платні — два кухлі…

— Так надовго ж не вистачить, — пророчо зауважила куховарка. — Не вистачає їх… Цей уже вчора… Не до апетиту сказано, але всю комірку свою обблював! Не жере нічого, так жовчю… Гричка лаялась-лаялась… У мене перший чоловік як свічка згорів…

— П’янюга, — зронив власник капелюха з відразою. — П’янюга і є.

Тонкий недогризок полетів у траву.

…Він змарнував часу без ліку, але зараз він устане. Встане й піде… Ну до чого ж зле йому…

Дубовий стіл став дибки і боляче вдарив Ігара по лобі. Як учора. Учора він так і заснув — з брудною стільницею на обличчі. Довге, довге життя. Огидне пійло, без якого, однак, іще гірше. Як муха, котру Гричка накрила склянкою — навіщо битись об прозорі стіни. Складай крильця…

Ігаре, встань. Устань!!!

— …не давати в обідній залі! Волокти його тепер… Сама волочи, коли така дурепа…

Запльована підлога. А прокинеться він на сіні — у тій самій комірчині, де завішено ганчіркою вікно. Завішено, закрито від погляду зірку Хота…

Він підняв голову; світ згорнувся в чорний джгут і кудись поповз, ковзаючи по колу, по колу… Щось іще булькає в глиняному кухлі, щось темне, маслянисте хлюпається на дні…

Не пий. Ну який же ти мерзотник… Не пий, не здавайся… Не пий же… Вставай, тварюко!!!

Перелякана фізіономія Грички. До кого це репетує насмерть п’яний наймит?

Він зробив ковток — і провалився в яму без дна.

«Шукай; ти знайдеш її так, як знаходять маяки в темряві. Вона не схожа на решту жінок; у великих містах ти знайдеш її швидше, ніж у глухих селищах, однак і в селищах шукай. Шукай мерщій».

Він втратив стільки часу! Його зірка сходить тепер пізніше та стоїть нижче, а провінція Ррок велика, й шляхи поплуталися в ній, мов тельбухи у велетня в череві. Ноша гне до землі, а розділити її нема з ким.

* * *

— …Віддай! Віддай, чуєш! Не займай! Віддай!!!

Дівчинка несміливо зазирнула в садочок; Ліль, скуйовджена, мов мітла, металася між своїми малолітніми дядьками, які, стоячи трикутником, незворушно перекидали з рук до рук строкату ляльку з великими стопами, таку саму скуйовджену, як і Ліль.

— Віддайте! Я… Я… А-а-а!

Ліль ревла. Дівчинка й раніше бувала свідком сварок і навіть бійок між своїми новими родичами, однак такого нахабства хлопчиська собі досі не дозволяли; вона здивувалася, чому це Ліль не біжить скаржитися матері. Чомусь будь-яке звернення за допомогою дорослого тут вважається ябедництвом…

Молодший із хлопчаків, Карі, опинився спиною до дівчинки. Старший із його братів, Вікі, спритно перекинув ляльку через голову заплаканої Ліль — Карі підстрибнув і спіймав; не надто замислюючись, що робить, дівчинка кинулася до нього, вихопила ляльку із його занесених рук і відскочила назад.

Від несподіванки Карі не відразу второпав, у чому річ; усі четверо, мить тому непримиренні вороги, тепер стояли однією щільною купкою і дивилися на дівчинку. Ліль — крізь сльози, Карі — з образою і подивом, старші хлопчиська — вдавано байдуже, по-дорослому, із зачаєним запитанням.

Вона не знала, що казати, лише міцніше притискала до себе ляльку. Маленькій Анісу далеко було до цієї довгоногої, з обличчям зі справжньої порцеляни, з довгим і густим нитяним волоссям; про все це дівчинка подумала мигцем, бо Вікі, старший, виступив уперед і простяг руку:

— Віддай!

Вона відступила. Спохопилася, що нібито задкує, і швидко повернулась на колишню позицію:

— Вона що, твоя?

Вікі насупився. Коли він зсував брови докупи, то робився дивно схожим на власну матір — міцну чорняву жінку. Зараз вона в кухні, солить гриби…

Дівчинка не встигла додумати. Вікі стрибнув, схопив ляльку за стопи й різко рвонув до себе:

— Ану віддай!

Затріщала ляльчина сукня; дівчинка злякалася, що ганчір’яне тіло зараз розірветься навпіл — але не випустила з рук ляльки. Вікі рвонув іще — він був на голову вищим та в півтора рази важчим, але дівчинка виявилася чіпкішою.