Сендвіч із шинкою

Гарі все наливав, а ми все пили. Повітря в кухні було сірим від диму.

Маршбьорд випав першим. У нього був дуже великий ніс і коли він захитав головою, відмовляючись продовжувати, все, що було видно мені – так це його шнобель, що хитався, виринаючи з-під завіси сизого диму.

Наступним вийшов з гри Еліс. У нього було багато волосся на грудях, та, очевидно, не на яйцях.

Догфейс був наступним. Він просто підірвався й побіг до сральника блювати. Почувши його, Гарі також підхопився з місця й наблював у раковину.

Залишився я, Бекер, Смердючка та Різник.

Бекер випав наступним. Він поклав голову на руки й вирубився.

«Ніч тільки почалася,» сказав я. «Зазвичай я п’ю аж до сходу сонця.»

«Ага,» кинув Різник, «а ще сереш у корзину!»

«Так, а гівно виходить у формі твоєї голови.»

Різник підвівся. «Ах ти ж сучий сину, та я розмажу тебе!»

Він навалився на мене через стіл, промазав і збив пляшку. Лана взяла ганчірку й витерла віскі. Гарі відкрив нову пляшку.

«Сядь, Різник, а то програєш свою заставу,»  сказав Гарі.

Гарі знову розлив по колу. Ми випили.

Різник устав. Підійшов до заднього входу, відчинив двері й виглянув у ніч.

«Агов, Різниче, якого дідька ти робиш?» запитав Смердючка.

«Хочу подивитися чи сьогодні часом не повний місяць.»

«Ну і як, видно?»

Відповіді не послідувало. Ми почули як він випав з дверей і покотився по сходах у кущі. Ми залишили його там.

Залишилися тільки я і Смердючка.

«Я ще не бачив, щоб хтось перепив Смердючку,» сказав Гарі.

Лана саме вклала Гобблза спати. Вона повернулася на кухню. «Господи, та тут кругом трупи.»

«Налий нам, Гарі,» сказав я.

Гарі налив Смердючці, потім мені. Я знав, що ця стопка буде найважчою. Я зробив єдине, що міг зробити. Я прикинувся, що мені зовсім не важко. Я схопив чарку й перехилив її залпом. Смердючка просто дивився на мене. «Я зараз повернусь. Треба сходити до сральні.»

Ми сиділи й чекали.

«Смердючка хороший хлопець,» сказав я. «Тобі не варто його так називати. Як так сталося, що до нього причепилося це прізвисько?»

«Не знаю,» сказав Гарі, «хтось просто дав йому його.»

«А той хлопець у твоїй машині. Він вийде до нас?»

«Не раніше ранку.»

Ми все сиділи й чекали. «Я думаю,» сказв Гарі, «нам варто перевірити, як там Смердючка.»

Ми відчинили двері ванної кімнати. Здавалося, ніби Смердючки там не було. Потім ми його помітили. Він упав у ванну. Його ноги стирчали над краєм. Його очі були закриті, він був у відключці. Ми повернулися до столу. «Гроші твої,» сказв Гарі.

«Дозволь мені заплатити за кілька пляшок.»

«Забудь.»

«Справді?»

«Так, звісно.»

Я взяв гроші й поклав до передньої кишені. Потім поглянув на чарку Смердючки.

«Не гарно, щоб добро пропадало,» сказав я.

«Хочеш це випити?» запитала Лана.

«Чому б і ні? На доріжку…»

Я перехилив чарку.

«ОК, ще побачимось, було класно!»

«Добраніч, Хенку…»

Я вийшов через задні двері, переступаючи через тіло різника. Зайшов у провулок і повернув ліворуч. По дорозі я побачив зелений «Шевроле» седан. Хитаючись, я підійшов до нього. Я схопився за дверну ручку, щоб не впасти. Кляті двері були незамкнені й, відкрившись, кинули мене на тротуар. Я впав, роздерши собі ліктя об асфальт. На небі був повний місяць. Віскі накрило мене повністю. Я не міг підвестися. Мені треба було встати. Я ж був крутим хлопцем. Я піднявся, навалився на напіввідчинені двері й обхопив їх. Схопившись за внутрішню ручку, я привів себе в рівновагу. Заліз на заднє сидіння й впав там. Там я просидів деякий час. Раптом я почав блювати. З мене просто текли потоки, я заблював усю підлогу. Закінчивши я ще трохи посидів. Потім виліз із машини. Мені стало легше. Я дістав носовичок і витер блювотиння зі своїх штанів і черевиків як міг. Я зачинив дверцята машини й пішов далі по провулку. Мені треба було знайти трамвай маршруту «W».

І я знайшов. Я сів у нього. Доїхав до Веств’ю Стріт, спустився по 21 Стріт, на Лонгвуд Авеню повернув на південь до будинку 2122. Пройшов по сусідській доріжці, дійшов до куща, виліз по ньому на вікно, а через нього пробрався у свою кімнату. Я роздягнувся й ліг у ліжко. Певно я випив десь із кварту віскі. Батько все ще хропів, так же як і тоді, коли я пішов, тільки зараз це звучало голосніше й огидніше. Тим не менш, я заснув.

Як завжди, я прийшов на урок до містера Гамльтона з тридцятихвилинним запізненням. Була 7:30. Я зупинився біля дверей і прислухався. Вони знову співали Гільберта і Салівана. І знову це була пісня про море і Королівський Флот. Гамільтону цього ніколи не було мало.  У школі в мене був власний вчитель англійської і це був По, Едгар Алан По.

Я відчинив двері. Гамільтон підійшов і зняв голку з платівки. Потім він оголосив класу, «Коли приходить пан Чінаскі, ми знаємо, що вже рівно 7:30. Пан Чінаскі ніколи не зраджує собі, він завжди пунктуальний. Єдина проблема – це те, що він приходить не о тій годині, що треба.»

Він зупинився й поглянув на обличчя студентів. Він дуже, дуже пишався собою. Потім він перевів погляд на мене.

«Пане Чінаскі, те, що ви прибуваєте о 7:30, або й взагалі не приходите не має абсолютно някого значення. Я ставлю вам D за курс англійської.»