Читаем Сендвіч із шинкою полностью

В координаційний день потрібно було записуватися на курси. Всі навколо сновигали з якимись папірцями й буклетами. Я сів на трамвай. Спершу я поїхав на «W» до Вермонту, а потім пересів на «V» до Монро. Я не знав куди всі йдуть і що мені треба робити. Мене нудило.

«Перепрошую…» сказав я якісйь дівчині.

Вона озирнулася й продовжила ходу. Поруч саме пробігав якийсь хлопець, я схопив його за пояс і зупинив.

«Агов, якого дідька ти робиш?» запитав він.

«Замовкни. Я хочу дізнатися що тут відбувається! А то не розумію, що мені робити!»

«На координації ж усе пояснили.»

«А…»

Я відпустив його і він побіг далі. Я не знав, що робити. Я уявлялв собі, що треба просто піти кудись і сказати, що я хочу вивчати журналістику, а вони дадуть мені розклад занять. Та насправді ж усе було інакше. Всі навколо знали, що треба робити, та не хотіли сказати мені. Я почувався так, ніби повернувся до школи, де всім завжди  було відомо більше мене. Я сів на лавочку і дивився, як вони носяться туди й сюди. Може, просто збрешу. Казатиму батькам, що йду до коледжу, а сам буду приходити сюди, аби полежати на газоні. Раптом я побачив ще одного хлопця. Це бу Лисий. Я схопив його за комір.

«Гей, гей, Хенку! Що ти робиш?»

«Я тебе зараз уб’ю, ти малий гівнюче!»

«Що таке? Чого ти?»

«Як мені тепер записатися на срані заняття? Що мені робити?»

«А я думав ти знаєш!»

«Як? Звідки мені це відомо? Чи я народився з цим знанням?»

Я відвів його вбік до лавки все ще тримаючи за комір. «А тепер давай, викладуй по порядку, що мені треба зробити і як. Постарайся, щоб я не розмазав тебе!»

І Лисий все мені пояснив. У мене був свій власний Координаційний день. Я все ще не відпускав його. «А зараз можеш іти. Але колись я з тобою поквитаюся. Ти заплатиш мені за свій підйоб. Ти не знатимеш коли це станеться, але за мною, повір, не стане.»

Я відпустив його. Він послідував за рештою. Мені ж не треба було хвилюватися чи кудись спішити. Все-одно мені лишалися тільки найгірші заняття, найгірші викладачі й найгірші години. Я записався на всі курси без поспіху. Здавалося, ніби я був єдиним безтурботним студентом в усьому коледжі. Я почав відчувати свою перевагу.

Так тривало до мого першого заняття з англійської на 7 ранку. Вже була 7:30, а я, з похміллям, стояв під дверима й слухав. Батьки купили мені підручники, а я продав їх і витратив усі гроші на випивку. Вночі я виліз крізь вікно своєї кімнати й пішов до найближчого бару. У мене було важке пивне похмілля. Я все ще був п’яний. Я відчинив двері й увійшов. Я зупинився на порозі. Містер Гамільтон, викладач англійської, стояв перед класом співаючи. Біля нього гучно грав грамофон і увесь клас підспівував йому. Це був твір Гільберта та Салівана[21].

                Stick close to your desks

Я пішов у кінець класу й знайшов вільне місце. Гамільтон пілійшов і вимкнув грамофон. Він був одягнений у смугастий чорно-білий костюм і яскраво-помаранчеву сорочку. Він був схожий на Нельсона Еді[22]. Він став перед класом, поглянув на свій годинник і звернувся до мене:

«А ви певно Генрі Чінаскі?»

Я кивнув.

«Ви спізнилися на півгодини.»

«Так.»

«А ви б дозволили собі таке запізнення на весілля чи похорон?»

«Ні.»

 «А чому, дозвольте поцікавитись?»

«Ну, якби це був мій похорон, то я точно був би вчасно. А якби це було моє весілля, то воно б стало відразу і похороном.» Я завжди був швидким на язик. Я так і не навчився думати перед тим, як щось казати.

«Шановний пане,» мовив містер Гамільтон, «ми саме слухали Гільберта і Салівана для того, аби виробити хорошу дикцію. Підведіться, будь ласка.»

Я встав.

«А зараз проспівайте, будь ласка, Ніколи не йдіть в море, залишайтесь удома і станете керівниками Королевського Флоту.»

Я стояв мовчки.

«Давайте, не соромтесь!»

Я проспівав уривок і сів на місце.

«Пане Чінаскі, я вас майже не чув. Чи не могли б ви заспівати ще раз, але трохи чіткіше?»

Я знову встав. Я набрав повні груди повітря й почав. «ЯКШО ХОШЕТЕ СТАТИ КЕРІВНИКОМ КОРОЛІСЬКОГО ХЛОТУ СИДІЦЬ ДОМА І НЕ ДІТЬ У МОРЕ!»

Я все переплутав.

 «Пане Чінаскі,» сказав містер Гамільтон, «можете сідати.»

Я сів. В усьому був винен Лисий.

<p>50</p>

Фізкультура була у всіх в один і той же час. Шафка Лисого була в тому ж ряді, що й моя. Я прийшов раніше за всіх. У нас із Лисим була спільна проблема. Ми ненавиділи вовняні штани, тому що від них свербіли ноги, та нашим батькам, схоже, дуже хотілося, аби ми носили одяг із вовни. Я придумав вихід з цієї ситуації й подідився ним із Лисим. Все, що треба було зробити, так це одягти піжамні штани під спід.

Я відчинив свою шафку й роздягнувся. Я зняв штани й піжаму, а потім сховав її на шафці. Перевдягнувся у спортивну форму. Почали сходитися інші хлопці.

Ми з Лисим часом потрапляли в кумедні ситуації з тими піжмами, особливо він. Якось він пішов гуляти зі своєю дівчиною, вони йшли на танці. В перерві між танцями дівчина сказала, «А що це?»

«Де? Що?»

«В тебе щось виглядає з-під штанини.»

«Що?»

«О боже! Та в тебе ж піжама під штанами!»

«Що? А, так… певно, забув зняти…»

Перейти на страницу:

Похожие книги

Апостолы игры
Апостолы игры

Баскетбол. Игра способна объединить всех – бандита и полицейского, наркомана и священника, грузчика и бизнесмена, гастарбайтера и чиновника. Игра объединит кого угодно. Особенно в Литве, где баскетбол – не просто игра. Религия. Символ веры. И если вере, пошатнувшейся после сенсационного проигрыша на домашнем чемпионате, нужна поддержка, нужны апостолы – кто может стать ими? Да, в общем-то, кто угодно. Собранная из ныне далёких от профессионального баскетбола бывших звёзд дворовых площадок команда Литвы отправляется на турнир в Венесуэлу, чтобы добыть для страны путёвку на Олимпиаду–2012. Но каждый, хоть раз выходивший с мячом на паркет, знает – главная победа в игре одерживается не над соперником. Главную победу каждый одерживает над собой, и очень часто это не имеет ничего общего с баскетболом. На первый взгляд. В тексте присутствует ненормативная лексика и сцены, рассчитанные на взрослую аудиторию. Содержит нецензурную брань.

Тарас Шакнуров

Контркультура