Сендвіч із шинкою

Там був ще непоганий кафетерій «Кліфтон». Якщо раптом не вистачало грошей, то достатньо було заплатити скільки маєш. А якщо грошей взагалі не було, то можна було й не платити. Іноді туди навідувалися волоцюги щоб поїсти. Той заклад належав якомусь багатому старому добрякові, певно він був дуже незвичайною людиною. Я ніколи не міг дозволити собі наїстися там від пуза. Я завжди замовляв каву і яблучний пиріг на п’ятак. Іноді брав сосиски. Там було тихо, прохолодно й чисто. А ще в парку був великий фонтан і можна було сидіти біля нього й уявляти, ніби усе добре. Кафе «Філіпс» також було непоганим. Там можна було замовити чашку кави за три центи, а потім отримувати добавку до схочу. Там можна було сидіти й пити каву цілісінький день і ніхто не тебе не виганяв, як би погано ти не виглядав. Єдине, що вони просили волоцюг, так це не приносити і не розпивати власний алкоголь. Подібні місця завжди давали надію, коли її майже не лишалося.

Люди в Першин Сквер постійно сперечалися про те чи є Бог чи його нема. Більшість із них не вміла вести дискусію, проте майже на кожному кроці зустрічалися релігійні фанатики й атеїсти, що своїми гарячими дебатами влаштовували веселу виставу.

Коли в мене з’являлолся кілька монет я йшов до підземного бару під великим кінотеатром. Мені було 18, та мене все-одно обслуговували. Я виглядав на будь-який вік. Іноді я виглядав на 25, а іноді почувався на 30. Власником бару був китаєць, що ніколи ні з ким не розмовляв. Все, що мені треба було, так це замовити пиво, а далі педики починали пригощати. Я переходив на віскі соур[20]. Я розкручував їх на віскі соур, а коли вони починали приставати, я грубо відшивав їх і йшов геть. Зрештою їх стало занадто багато і це місце взагалі спаскудилось.

Бібліотека була найдепресивнішим місцем, яке я навідував. Я не знав що почитати. Зрештою я просто брав товсту книгу, сідав і стежив за якоюсь дівчиною в залі. Їх там завжди було одна чи дві. Я просто сидів за кілька місць з розумним виглядом, прикидаючись ніби читаю й сподівався, що котрась із них зацікавиться мною. Я знав, що був  потворним, проте сподівався, що якщо виглядатиму розмуно, то матиму хоч якийсь шанс. Це ніколи не діяло. Дівчата щось записували у свої блокноти, потім підводились і йшли, а я стежив за тим, як їхні тіла ритмічно гойдалися під чистими сукнями.  А як би повівся Максим Горький в такій ситуації?

Вдома все залишалося по-старому. Відразу ж після початку обіду слідувало запитання. Батько завжди питав, «Ти сьогодні знайшов роботу?»

«Ні.»

«Ти хоч намагався?»

«У багатьох місцях. В деякі ходив по два, а той по три рази.»

«Не вірю.»

Та це була правда. Правдою було також те, що деякі компанії щодня давали оглошення про прийом на роботу, хоча вільних місць і не було. Це дозволяло відділам працевлаштування тих компаній заматися хоча б чимось. А ще ця річ марнувала час і руйнувала надії багатьох зневірених людей.

«Нічого, Генрі, ти знайдеш роботу завтра,» завжди повторювала мати…

49

Я шукав роботу все літо і так нічого й не знайшов. Джимі Хетчера взяли на авіазавод. Гітлер наступав у Європі, створюючи робочі місця для безробітних. Ми з Джимом разом подали свої резюме. Ми заповнили їх однаково, з єдиною відмінністю в тому, що в графі «місце народження», я вказав Німеччину, а він – Рідінг, Пенсільванія.

«Джимі отримав роботу. А він же твій одноліток і ви вчилися в одній школі,» сказала мати. «А чому тебе не взяли на завод?»

«Вони нюхом чують ледарів,» сказав батько. «Все, що він хоче робити, так це сидіти цілісінький день у своїй кімнаті й слухати свою симфонічну музику!»

«Але ж хлопчику подобається музика. Це вже щось.»

«Та більше він НІЧОГО не робить! Нічого КОРИСНОГО!»

«А що йому робити?»

«Він має піти на радіостанцію, сказати, що йому подобається така музика і отримати роботу ведучого.»

«Господи, це ж не робиться так просто, там все набагато складніше.»

«А ти звідки знаєш? Ти колись пробувала?»

«Повір мені, це неможливо.»

Батько поклав до рота великий шматок свинної відбивної. Жирний шматок звисав з-поміж його губ поки він жував. Здавалося, ніби у нього три губи. Потім він проковтнув його і поглянув на матір. «Розумієш, матусю, хлопець просто не хоче працювати.»

Мати поглянула на мене. «Генрі, чому ти не їси?»

Нарешті я вирішив записатися в Лос-анджелеський Міський Коледж. Освіта там була безкоштовною, а книги можна було придбати в букіністичному магазині. Батькові було соромно за те, що я безробітний, а навчаючись в коледжі, я зміг би заробити хоч якусь респектабельність. Елі Лакорс (Лисий) вже провчився там один семестр. Він проконсультував мене.

«Який з тих сраних курсів найлегший?» запитав я у нього.

«Журналістика. Там взагалі нічого не треба робити.»

«ОК, буду журналістом.»

Я проглянув їхній буклет.

«А що це за координаційний день, про який тут пишуть?»

«А, забий, повне лайно.»

«Дякую, що попередив, друже. Замість цього сходимо краще в той бар через дорогу й пропустимо по пиву.»

«Таки-так, хай йому грець!»

«Атож.»