Сендвіч із шинкою

Ньюхол накинувся на мене. Цього разу він бив сильніше. Він наносив удари з такою ж люттю, та чогось йому все ж бракувало. Він став слабкішим. Тепер після його ударів я більше не бачив кольорових спалахів, я бачив небо, припарковані машини, обличчя його друзів і його самого. Я завжди був повільним на підйом. Ньюхол все ще старався, та він значно ослаб. А у мене були маленькі руки, мій дар, жалюгідна зброя. 

Які ж складні то були часи – мати бажання й потребу жити, але тільки не можливість.

Я вдарив його з правиці в живіт і, почувши як він захрипів, схопив лівою за шию і ще раз ударив у живіт правою. Я відштовхнув його і провів двійку по скульптурному обличчю. Я побачив його очі й мені це сподобалось. Я показав йому щось таке, чого він ще ніколи не відчував. Він був наляканий. Наляканий, тому що не знав, як це – програвати. Я вирішив прикінчити його повільно.

Раптом хтось огрів мене ззаду по голові. Це був хороший, жорсткий удар. Я розвернувся.

Там стояв його рудий дружок, Кел Еванс.

Я крикнув йому, тицьнувши пальцем. «Відійди, блядь, подалі! Я з усіма вами розберуся по одному! Тікльки-но закінчу з ним, візьмуся за тебе!»

Прикінчити Джимі було нескладно. Я навіть попрактикував роботу ногами. Я трохи поджебував, походив навколо, а потім підійшов і почав місити. Він доволі непогано приймав удари і я навіть якось подумав, що мені вже його не добити, як раптом він кинув на мене такий погляд, ніби кажучи, послухай, можливо давай замнемо все і підемо вип’ємо по пиву. Потім він упав.

Його друзі підійшли й підняли його, вони взяли його під руки й загалділи, «Гей, Джиме, ти в порядку?»

«Що той сучий син зробив із тобою, Джиме? Ми з ним поквитаємося, тільки скажи нам.»

«Відведіть мене додому,» сказав Джим.

Я дивився як вони йшли сходами, підтримуючи його, а один з хлопців ніс його сорочку й майку…

Я спустився, щоб забрати свою сорочку й возика. Джастін Філіпс саме чекав на мене.

«Я вже й не думав, що ти повернешся,» презирливо посміхнувся він.

«Не входьте в дружні стосунки з некваліфікованою робочою силою,» огризнувся я.

Я пішов геть. Моє обличчя, мій одяг – все було брудне й розбите. Я підійшов до ліфта й вдарив по кнопці. Альбінос був на місці. Двері відчинилися.

«Салют,» мовив він. «Я тут чув, що ти став новим чемпіоном серед важковаговиків.»

У місцях де майже ніколи нічого не стається чутки розходяться дуже швидко.

Ферріс уже чекав мене.

«Думаєш, ти можеш отак просто вибивати лайно з наших клієнтів?»

«Всього лише з одного.»

«Ми не можемо знати, чи не переключишся ти на інших.»

«Той хлопець ображав мене.»

«Це нам до сраки. Головне – це факт. Все, що нам відомо, так це те, що ти перейшов межу.»

«Як щодо мого чека?»

«Вишлють поштою.»

«Гаразд, побачимось…»

«Зажди, мені потрібен твій ключ від шафки.»

Я дістав свій ланцюжок, на якому був усього лиш один ключ, зняв його і віддіав Ферісу.

Потім я пішов до службового входу й відчинив двері. Це були важкі сталеві двері, що важко відчинялися. Як тільки вони відкрилися, впустивши всередину сонячне світло, я розвернувся й помахав Ферісу. Він не відповів. Він просто подивився прямо на мене. Потім він зник за дверима. Чимось він мені таки подобався.    

48

«Тож, ти не втримайвся й тижня на роботі?»

Ми їли спагетті з фрикадельками. Мої проблеми завжди обговорювались під час обіду. Обідня година майже завжди була нещасливим часом.

Я не відповів на батькове питання.

«Що сталося? Чому вони випхали тебе?»

Я не відповідав.

«Генрі, відповідай, з тобою говорить батько!» сказала мати.

«Та він просто слабак, от і все!»

«Поглянь на його обличчя,» сказала мати, «воно все в синцях і шрамах. Генрі, твій бос тебе бив?»

«Ні, мамо…»

«Чому ти не їси, Генрі? В тебе ніколи нема апетиту.»

«Він не може їсти,» гаркнув батько, «він не може працювати, він взагалі нічого не може, він ніхріна не вартий!»

«Татусю, не можна так говорти за столом,» сказала мати.

«А що, коли це правда!» Батько накрутив велику кулю спагетті на виделку. Він запхав її до рота й почав жувати, а жуючи, наштрикнув на виделку велику фрикадельку й відправив туди ж, закусивши шматком батона.

Я згадав слова Івана з «Братів Карамазових», «А хто не хоче вбити свого батька?»  

Поки батько жував, одна довга макаронина вилізла з кута його рота. Він помітив її й гучно засмоктав назад. Потім він простягнув руку, поклав дві ложки цукру в каву, підняв чашку й зробив великий ковток, котрий відразу ж виплюнув на свою ж тарілку й скатертину.

«Чорт! Занадто гаряче!»

«Татусю, будь обережнішим,» сказала мати.

Я став на облік у центр зайнятості, як мені й сказали, та це була марна трата часу. Щоб стати бодай помічником офіціанта, потрібні були зв’язки. Та оскільки всі кругом були лише посудомийниками, усе місто було повним безробітних посудомийників. Я проводив з ними дні у парку Першин Сквер. Там збиралися також євангелісти. Хтось був із барабаном, у когось була гітара, а кущі й вбиральні кишіли педиками.