Сендвіч із шинкою

«Послухай, хлопче, давай після роботи зайдемо до бару. Можливо, підчепимо дівчат.»

«Не можу, М’юксе.»

«Боїшся дічат?»

«Ні, мій брат хворий. Мені треба дивитися за ним.»

«Хворий?»

«Навіть гірше. Рак. Йому доводиться мочится через трубочку в пляшку, причеплену до ноги.»

Феріс прдовжив. «Ваша початкова платня буде сорок чотири з половиною центи за годину. Профспілки нема. Керівництво вірить, що те, що справедливо для компанії, справедливе й для вас. Ми ніби одна родина, наша мета – служити й приносити користь. Кожен з вас отримає десятивідсоткову знижку на всі товари у «Мірз-Старбак»…»

«ОГО!» вигукнув М’юкс.

«Так, пане М’юкс, це хороша угода. Ви піклуєтесь про нас, а ми, в свою чергу, про вас.»

Я міг би залишитись у «Мірз-Старбакс» на сорок сім років, подумав я. Міг би жити з божевільною подружкою, втратити половину вуха і, можливо, перейняти Ферісову посаду, коли він вийде на пенсію.

Феріс ще трохи поговорив про свята й відпустки і промова закінчилась. Нам видали комбінезони й місця в шафках, а потім відправили в підземні склади.

Феріс також там працював. Він був на телефоні. Щоразу, коли він відповідав на дзвінок, він прикладав слухавку до свого відрізаного лівого вуха лівою рукою, а праву запихав під ліву пахву. «Так? Так? Так. Зараз все буде.»

«Чінаскі!»

«Так, сер.»

«Відділ жіночої білизни…»

Потім він підіймав список замовлення, позначав необхідні товари та їхню кількість. Він ніколи не робив цього під час розмови, завжди тільки опісля.

«Візьми ці товари, достав їх у відділ жіночої білизни, отримай підпис і повертайся.»

Його розмова ніокли не мінялася.

Моєю першою доставкою була близна. Я взяв товари, поклав їх у кошик на колесах і поштовхав його до ліфту. Ліфт був нагорі, я натиснув кнопку й став чекати. Він наближався, я бачив його дно. Він був дуже повільним. Нарешті він спустився. Двері відчинилися і я помітив одноокого альбіноста, що керував ним. Господи.

Він поглянув на мене.

«Новенький, так?» запитав він.

«Ага.»

«Що думаєш про Фері?»

«Думаю, він хороша людина.»

Напевно, вони жили разом, в одній кімнаті й по черзі користувалися електричною плитою.

«Вибач, але я не можу підняти тебе.»

«Чому?»

«Мені треба посрати.»

Він вийшов з ліфта й пішов геть.

Я стояв і чекав на нього. Саме так зазвичай все і відбувалось. Можна бути керівником чи сміттярем, можна бути акробатом чи грабіжником банків, дантистом чи збирачем фруктів, або тим, або тим. Завжди хочеться виконувати роботу добре. Спочатку ти керуєш, а потім чекаєш якогось придурка. Я все стояв біля свого возика і чекав поки ліфтер посере.

Раптом до мене дійшло чому багатії, золоті хлопчики й дівчатка зажди сміються. Просто вони це знають.

Альбінос повернувся.

«Чудово. Почуваюсь легшим на тридцять фунтів.»

«Добре. Ми можемо їхати?»

Він зачинив двері й ми поїхали в торговий зал. Він відчинив двері.

«Удачі,» кинув альбінос.

Я поштовхав сій возик уздовж проходу, шукаючи відділ жіночої білизни і його керівника міс Мідоуз.

Міс Мідоуз чекала. Вона була струнка й виглядала просто класно. Вона була схожа на модель. Її руки були схрещені. Наближаючись, я помітив її очі. Вони були смарагдово-зелені, у них відчувалася глибина, знання. Я повинен був знати когось такого. Так очі, такий клас. Я зупинився перед прилавком.

«Добридень, міс Мідоуз,» посміхнувся я.

«Де тебе, в дідька, носило?» запитала вона.

«Я дещо затримався.»

«Ти розумієш, що мене чекають клієнти? Ти розумієш, що я намагаюсь провадити тут успішну торгівлю?»

Продавці отримували на десять центів на годину більше, ніж ми плюс винагорода. Я помітив, що вони ніколи не говорили з нами в дружній манері. Чоловіки чи жінки, всі вони були однакові. Вони сприймали фамільярність як особисту образу.

«У мене є гарний привід подзвонити містеру Фері.»  

«Міс Мідоуз, наступного разу цього не повториться.»

Я виклав товари на прилавок і простягнув їй форму на підпис. Вона швидко поставила свій підпис на папірці й, замість того, щоб повернути мені, кинула його до возика.

«Господи, де тільки вони знаходять таких, як ти!»

Я поштовхав свій возик до ліфта, натиснув кнопку й став чекати. Двері відчинилися і я увійшов.

«Як все пройшло?» запитав альбінос.

«Почуваюся на тридцять фунтів важчим,» відповів я.

Він усміхнувся, зачинив двері й ми спустилися.

Того вечора за обідом, мати сказала, «Генрі, я так пишаюся, що в тебе є робота!»

Я не відповів.

Батько мовив, «Ти хіба не радий, що отримав роботу?»

«Ага.»

«Ага? І це все, що ти можеш сказати? Ти хоч уявляєш, скільки в цій країні зараз безробітних?»

«Гадаю багато.»

«Ти маєш бути вдячним.»

«Послухай, а ми не можемо просто поїсти?»

«Ти маєш бути вячним і за цю їжу. Знаєш скільки коштує такий обід?»

Я відштовхнув свою тарілку. «Чорт! Я не можу це їсти!»

Я встав і пішов до своєї кімнати.

«Я зараз прийду й навчу тебе що до чого!»

Я зупинився. «Я чекатиму, старий.»