Сендвіч із шинкою

Джимі Хетчер сидів біля мене. Директор штовхав промову, очевидно вирішивши востаннє проїхатись нам по вухам. «Америка – це країна великих Можливостей і кожна людина, в котрої є бажання, обов’язково досягне успіху…»

«Стане посудомийником,» сказав я.

«Собачником,» кинув Джимі.

«Злодієм,» сказав я.

«Сміттярем,» сказав Джимі.

«Санітаром у дурці,» сказав я.

«Америка – країна хоробрих, вона була заснована мужніми людьми… Наше суспільство найсправедливіше у світі.»

«Так багато слів ні про що,» сказав Джимі.

«…справедливе суспільство, і ті, хто шукає свою мрію аж ген за райдугою, знайдуть…»

«Смердючу купу гівна з опаришами,» підсумував я.

«…і без жодних сумнівів можу вас запевнити, що випуск 1939 року, коли минуло вже майже десять років від початку жахливої національної Депресії, цей випуск є більш зрілим, відважним, талановитим і люблячим, ніж будь-який з тих, котрі я мав честь спостерігати!»

Матері, батьки та решта родичів шалено зааплодували; їх підтримали деякі учні.

«Випуск 1939 року, я пишаюся вашим майбутнім, я впевнений у вашому майбутному. А зараз я відпускаю вас у велику подорож!»

Більшість із випускників збиралися у U.S.C., щоб прожити не працюючи ще хоча б чотири роки.

«А разом з вами відсилаю й свої молитви і благословіння!»

Відмінники навчання отримали свої атестати в першу чергу. Вони вийшли. Викликали Ейба Мортенсона. Він отримав свій диплом.  Я зааплодував.

«Цікаво, де він закінчить?» запитав Джимі.

«Бухгалтером на фабриці автозапчастин. Десь у Каліфорнії, неподалік Гардени.»

«Одна робота на все життя…» сказав Джимі.

«І одна дружина на все життя,» додав я.

«Ейб ніколи не буде нещасним…»

«Або ж щасливим.»

«Вірний чоловік…»

«Підмітало.»

«Жорсткий…»

«Шмаркач.»

Коли закінчили з відмінниками, перейшли до нас. Мені було незручно там сидіти. Мені хотілося вийти.

«Генрі Чінаскі!» пролунало моє ім’я.

«Держслужбовець,» сказав я Джимі.

Я пройшов через сцену, взяв диплом і потиснув директорову руку. Вона була слизька, ніби брудний акваріум зсередини. (Через два роки його звинуватили у привласнені шкільних коштів; його засудили до тюремного ув’язнення.)

Проходячи до свого місця повз відмінників, я побачив Мортенсона. Він подивився на мене й потайки показав мені середнього пальця. Мене це зачепило. Такого я не очікував.

Я повернувся на своє місце й сів біля Джимі.

«Мортенсон показав мені пальця!»

«Не може бути, я не вірю!»

«Сучий син! Він зіпсував мені увесь день! Не те, щоб я дуже образився, та він дійсно зіпсував мені настрій!»

«Не можу повірити, що у нього вистачило духу показати тобі палець.»

«На нього це не схоже. Думаєш, його хтось цього навчив?»

«Навіть не знаю, що й думати.»

«Він же ж знає, що я вирублю його за одну затяжку!»

«Прибий його!»

«Ти хіба не бачиш, що він виграв? Виграв саме тим, що здивував мене!»

«Тобі просто треба вибити з нього все лайно.»

«Думаєш, той сучй син навчився чогось читаючи всі ці книжки? Я знаю, що в них нічого нема, адже також читав їх.»

«Джимі Хетчер!» викликали його.

«Священник,» сказав він.

«Власник птахоферми,» сказав я.

Джимі отримав свій диплом. Я гучно зааплодував. Будь-хто, у кого була така мати, заслуговував на похвалу. Він повернувся і ми продовжили спостерігати за золотими хлопчиками й дівчатками, що йшли за своїми атестатами.

«Їх не можна винити за те, що вони багаті,» сказав Джимі.

«Звісно ж ні, я виню їх клятих батьків.»

«І їхніх дідів,» сказав Джимі.

«Атож, я б із радістю забрав їхні машини і дівчат-кралечок і срати б мені хотілося на будь-яку соціальну справедливість.»

«Ага,» мовив Джимі. «Напевно, люди задумуються про несправедливість лише тоді, коли це стосується їх.»

Золоті хлопчики й дівчатка все виходили й виходили на сцену. А я все сидів і думав, бити мені Ейба, чи ні. Я бачив як він плентався по тротуару, все ще у своїй мантії, жертва зіткнення зі мною під вереск дівчат, що, певно, думали, господи, та цей Чінаскі просто навіжений!

Та з іншого боку, Ейб був не вартий того. Мені не складало зусиль вирубити його. І я вирішив, що того не варто робити. Врешті решт, я вже й так зламав йому руку і його батьки мало не засудили мене. Якби я розбив йому голову, мені б точно був капець. Вони б здерли останню сорочку з мого старого. Мені, звісно, було байдуже. Та ще була моя мати, вона б страждала у своїй дурній манері: глибоко переживати без будь-якої на те причини.

Нарешті церемонія закінчилась. Учні залишили свої місця і вийшли. Вони зустрілися зі своїми батьками й родичами перед школою. Всі навколо обіймалися й вітали одне одного. Я помітив своїх батьків. Я підійшов до них і зупинився.

«Пішли звідси,» сказав я.

Мати поглянула на мене.

«Генрі, я так тобою пишаюся!»   

Вона відвернулася. «Ой, дивися, сюди йде Ейб зі своїми батьками! Які ж вони хороші люди! О, пані Мортенсон!»