Сендвіч із шинкою

Вони підійшли. Моя мати вибігла їм назустріч і обійняла пані Мортенсон. З ними був пан Мортенсон, який вирішив не подавати позов після довгих-довгих годин телефонних розмов з моєю матір’ю. Вони вирішили, що я просто заплутався в собі, а моя мати неймовірно від того страждала.

Мій батько потиснув руку пану Мортенсону, а я підійшов до Ейба.

«Ну що, пиздобол, нахріна ти показав мені палець?»

«Що?»

«Палець!»

«Про що це ти?»

«Палець!»

«Генрі, я дійсно не знаю, про що ти гвориш!»

«Що ж, Абрахаме, нам пора йти!» сказала його мати.

Мортенсони пішли геть. Я спостерігав за ними. Потім ми пішли до нашої старої машини. Ми пішли на захід аж до рогу й звернули на південь.

«Син Мортенсонів дійсно знає, що буде робити далі!» сказала мати. «А як щодо тебе? Я ніколи не бачили тебе за підручником!»

«Деякі книги нудні,» відповів я.

«Вони нудні, так? Значить, ти не хочеш вчитися? Та що з тебе буде? Що ти вмієш? Я витратив тисячі доларів на те, щоб виховувати тебе, годувати, одягати! А якби я залишив тебе на вулиці? Що б ти зробив?»

«Ловив би метеликів.»

Мати почала плакати. Батько потягнув її через квартал, де стояла наша десятирічна машина. Поки ми там стояли, повз нас, сміючись, проїжджали інші родини у своїх новеньких автівках.

До нас підійшли Джимі Хетчер з матір’ю. вона зупинилася. «Почекай хвильку,» сказала вона, «Хочу привітати Генрі.»

Джимі зупинився, а до мене підійшла Клер. Вона нахилилася до мене. Вони говорила тихо, аби Джимі не чув. «Послухай, Сонце, в будь-який час, якщо дійсно захочеш отримати справжній атестат, я зможу це влаштувати.»

«Дякую, Клер, ще побачимось.»

«Я просто розірву тобі яйця, Генрі!»

«Не сумніваюся, Клер.»

Вона повернулася до джимі й вони пішли далі вулицею.

Старезна машина рушила і відразу ж спинилася – двигун заглух. Мати все ще хлипала, по її щокам текли великі сльози.

«Генрі, сядь! Будь ласка, сядь! Батько має рацію, та я все-одно люблю тебе!»

«Забудь. Мені є куди йти.»

«Ні, Генрі, сядь!» заволала вона. «Сядь, або я помру!»

Я підійшов, відчинив задні дверцята й сів на заднє сидіння. Двинун завівся і ми знову рушили. Отож я, Генрі Чінаскі, випускник 1939 року, відправлявся у світле майбутнє. Вірніше ні, його туди тягнули. На першому ж світлофорі машина знову заглухла. Загорілося зелене світло, а батько все ще марно намагався завести двигун. Ззаду посигналили. Батько скористався стартером і ми знову поїхали. Мати припинила плакати. Ми так і їхали далі, не промовивши й слова.

46

Важкі часи продовжувались. Моєму здивуванню не було меж, коли подзвонили з «Мірз-Старбак» і запросили на роботу наступного понеділка. До цього я обходив усе місто, розносячи резюме. Більше нічого не лишалося. Я не хотів працювати, але й жити з батьками також. Певно у «Мірз-Старбак» надійшла ціла купа резюме. Я не міг повірити, що вони обрали саме моє. Це був великий універмаг з філіями у багатьох містах.

Наступного понеділка я вирушив туди, тримаючи в руці пакет з обідом. Універмаг знаходився за кілька кварталів від моєї школи.

Я до цих пір не міг втямити яким чином мене обрали. Я заповнив анкету, а співбесіда тривали всього кілька хвилин. Напевно, я відповів правильно на всі питання.

На першу ж зарплату зніму собі кімнату неподалік від бібліотеки, подумав я.

Я більше не почувався самотнім, та й насправді не був таким. За мною йшов бродячий пес. Бідолаха був геть худий; через шкіру проглядали ребра. Він був майже повністю облізлий. Та шерсть, що залишилась, стирчала клаптями. Цей пес був побитою, заляканою, викинутою на вулицю жертвою Homo sapiens.

Я зупинився, присів і простягнув руку. Він відійшов.

«Ходи сюди, друже, я твій друг… Давай же, не бійся…»

Він наблизився. У нього були дуже сумні очі.

«Що вони з тобою зробили, друже?»

Він пійшов ще ближче, крадучись уздовж тротуару й швидко виляючи хвостом. Потім він стрибнув на мене. Він, вірніше те, що від нього лишилось, був великий. Він штовхнув мене передніми лапами і я впав на тротуар, а він лизвав мені обличчя, рот, вуха, лоб. Я відштовхнув його, підвівся й витер обличчя.

«Заспокойся! Тобі треба чогось поїсти! ЇЖА!»

Я взяв свій пакет і дістав бутерброд. Я розділив його навпіл.

«Це тобі, друже, а це – мені!»

Я поклав його половину сендвіча на тротуар. Він підійшво до нього, понюхав і відійшов, озираючись на мене.

«Зажди, друже! Це було арахісове масло! Йди сюди, спробуй трохи ковбаси! Агов, хлопчику, повернися! Повернися!»

Пес знову обережно пійдійшов до мене. Я дістав бутерброд з ковбасою, відірвав шматок, витер з нього дешеву водянисту гірчицю й поклав на землю.

Пес підійшов до шматка, нахилився, понюхав, розвернувся й пішов. Цього разу він вже не озирався. Він побіг далі вулицею.

Не дивно, що я постійно був пригнічений. Я не отримував нормального харчування.

Я пішов далі до універмагу. Я йшов тією ж вулицею, якою ходив до школи.