Якось ми вирішили сходити а своє перше сповідання. Ми пішли до церкви. Ми знали одного з проповідників, головного. Одного разу ми зустріли його біля кіоску з морозивом і він заговорив до нас. Ми навіть одного разу були в нього вдома. Він жив по сусідству з церквою разом зі своєю старою. Під час візиту, ми задавали йому різні питання стосовно Бога. Типу, якого Він зросту? І чи Він просто сидить у кріслі цілий день? А він приймає ванну, як усі решта? Священник ніколи не давав прямих відповідей на наші запитання, проте, він все-одно був хорошим хлопцем, у нього була гарна посмішка.
Ми підходили до церкви, думаючи про сповідь, про те, якою вона має бути. Дорогою до нас пристав бродячий пес. Він був дуже худий і голодний. Ми зупинилися й погладили його, почухали спину.
“Шкода, що собаки не можуть потрапити до раю,” сказав Френк.
“А чому?”
“Треба бути охрещеним, щоб потрапити туди.”
“Тоді треба його охрестити.”
“Ти так думаєш?”
“Він заслуговує на рай.”
Я взяв пса на руки й ми увійшли до церкви. Ми підійшли з ним до миски зі святою водою і я тримав його, поки Френк бризкав воду йому на лоба.
“І сим освячую тебе,” сказав Френк.
Ми винесли його надвір і поставили на тротуар.
“Він навіть виглядає інакше,” сказав я.
Пес розвернувся і побіг тротуаром. Ми повернулися у церкву, зупинились біля святої води, змочили у ній пальці й перехрестилися. Ми стали на коліна біля лави неподалік від будки для сповіді й стали чекати. З-за завіси вийшла товстуха. Від неї тхнуло. Я відчував її сморід, поки вона проходила повз. Її запах змішувався із запахом церкви, що смерділа сечею. Щонеділі туди ходили люди й нюхали ту сечу — нюхали й нічого не казали. Я хотів сказати про це священнику, та не міг. Певно, виною цьому були свічки.
“Я пішов,” сказав Френк.
Він підвівся і пройшов за завісу. Його не було доволі довго. Коли він виходив, то усміхався.
“Це було чудово, просто чудово! Тепер твоя черга!”
Я підвівся, відсунув завісу і увійшов. Там було темно. Я опустився на коліна. Все, що я міг розгледіти, була перетинка. Френк казав, що за нею сидить Бог. Ставши на коліна, я спробував подумати про щось погане, що я вчинив, та в голову нічого не йшло. Я просто стояв там, намагаючись думати, та не міг. Я не знав що робити.
“
Голос був сердитий. Я не думав, що звідти пролунає бодай щось. Я думав, що у Бога вдосталь часу. Я боявся. Я вирішив збрехати.
“Що ж,” мовив я. “Я... ударив батька. І... прокляв матір... Я вкрав гроші з материної сумки. І витратив їх на цукерки. Я проколов Чаків м'яч. Я заглядав дівчаткам під спідниці. Я вдарив матір. Я їв козюльки. Це все. Крім того, що сьогодні я охрестив собаку.”
“
Я був знищений. Це Смертний Гріх. Мене вже нічого не врятує. Я підвівся, щоб утекти. Я не знав, чи голос порадив мені молитися, чи взагалі нічого не сказав. Я відсунув завісу і вийшов до Френка. Ми вийшли із церкви й зупинились на вулиці.
“Я відчуваю очищення,” сказав Френк, “а ти?”
“Ні.”
Я більше ніколи не ходив до сповіді. Це було навіть гірше, ніж ранкова меса.
18
Френк любив літаки. Він давав мені читати всі свої журнали про Першу Світову Війну. Найкращим з них був «Літаючі Аси». Бої були просто захопливі, літаки неперевершені. Мені не подобалось те, що німці завжди програвали, проте все решта було просто чудове.
Мені подобалось ходити до Френка по журнали. Його мати носила високі підбори і в неї були неперевершені ноги. Коли вона сиділа у кріслі, то завжди схрещувала їх і її спідниця високо задиралась. А Френків батько в той час сидів у іншому кріслі. Його батьки постійно пили. Його батько був пілотом під час Першої Світової й потрапив у аварію. Замість кістки в одній руці у нього був металевий штир. Він отримував пенсію. З ним було все добре. Коли ми приходили, він завжди говорив з нами.
“Як справи, хопці? Як життя?”
Згодом ми дізналися про те, що скоро мало відбутись авіашоу. Це мав бути грандіозний захід. У Френка була карта і ми вирішили поїхати туди автостопом. Я думав, що таким чином нам ніколи не дістатись на шоу, проте Фрнек запевнив мене, що все буде гаразд. Його батько дав нам грошей
Ми вийшли на бульвар із картою й відразу ж упіймали машину. За кермом був стариган з вологими губами, котрі він постійно облизував, на ньому була стара сорочка в клітинку, котру він защібав аж під шию. На ньому не було краватки. У нього були дивні брови, що спадали прямо на очі.
“Мене звуть Деніел,” сказав він.
Френк відповів, “Це Генрі. А я Френк.”
Деніел продовжував їхати. Потім він дістав пачку “Лакі Страйк” і підкурив.
“А ви, хлопці, живете вдома?”
“Так,” відпові Френк.
“Так,” сказав я.
Деніелова сигарета вже встигла промокнути від його губ. Він зупинив машину біля світлофора.
“Вчора я був на пляжі й там під пірсом упіймали двох хлопців. Копи зловили їх і кинули за грати. Один із них відсмоктував іншому. Але яке тим копам було до того діло? Мене це злить.”
Світло змінилося і Деніел попрямував далі.
“А вам не здається, що це тупо? Затримувати хлопців за відсос?”
Ми не відповідали.