Сендвіч із шинкою

У п'ятому класі справи йшли дещо краще. Учні здавалися менш ворожими, крім того я добряче підріс. Мене все ще не брали до шкільної команди, проте й стали більше боятися. Девід зі своєю скрипкою зник. Його родина переїхала. Я ходив додому сам. Часто мене переслідував один чи двоє хлопців, найгіршим із яких був Хуан, проте далі справа не заходила. Хуан курив сигарети. Він слідував за мною покурючи цигарку і з ним щоразу був інший посіпака. Він ніколи не ходив сам. Це мене дещо насторожувало. Я хотів, щоб вони це припинили. Хоча, з іншого боку, мені було байдуже. Хуан мені не подобався. Мені взагалі ніхто не подобався в тій школі. Думаю, вони це знали. Певно, саме тому мене й не любили. Мені не подобалось як вони ходили, їхній вигляд чи говір, хоча також мені не подобались і власні мати з батьком. Мені все ще здавалося, що навколо мене пустий білий простір. Я все ще відчував легку нудоту. Хуан був темношкірим і носив мідний ланцюжок замість поясу. Дівчата боялися його, так само, як і хлопці. Він та один з його посіпак слідували за мною додому майже щодня. Я заходив у будинок, а вони залишались надворі. Хуан курив сигарету з агресивним виглядом, а його друг стояв поруч. Я спостерігав за ними крізь портьєру. Потім вони йшли геть.

Місіс Фретаг була нашою вчителькою англійської. На першому уроці вона запитала як нас усіх звуть.

“Я хочу познайомитися з усіма,” сказала вона.

Вона усміхнулась.

“Думаю, у кожного з вас є батько. Було б цікаво дізнатися чим заробляють на життя ваші батьки. Почнемо з першої парти й підемо далі по черзі. Отож, Мері, ким працює твій тато?”

“Він садівник.”

“О, як чудово! Так, тепер наступний... Ендрю, а що робить твій тато?”

Це було жахливо. Всі батьки у нас на вулиці втратили роботу. І мій батько також втратив свою. Батько Джина сидів на ганку цілими днями. У всіх батьки були безробітними, окрім Чакового — він працював на м'ясокомбінаті. Він водив червону машину з логотипом компанії на боку.

“Мій батько пожежник,” сказав наступний.

“Ух ти, як цікаво,” мовила місіс Фретаг. “Наступний.”

“Мій батько адвокат.”

“Так, далі.”

“Мій батько... поліцейський...”

А що казати мені? Мабуть, лише батьки з нашої вулиці були безробітними. Я чув про крах фондової біржі. Це означало, що сталося щось погане. Напевно, фондова біржа обвалилася тільки на нашій вулиці.

“Номер вісімнадцять.”

“Мій батько кіноактор...”

“Дев'ятнадцять...”

“Мій тато скрипаль...”

“Двадцять...”

“Мій батько працює в цирку...”

“Двадцять один...”

“Мій батько водій автобуса...”

“Двадцять два...”

“Мій батько співає в опері...”

“Двадцять три...”

Двадцять три. Це був я.

“Мій батько дантист,” ляпнув я.

Місіс Фретаг пройшла через усіх учнів, аж поки не закінчила номером тридцять три.

“У мого батька немає роботи,” сказав номер тридцять три.

Блядь, подумав я, мені також треба було це сказати.

Одного дня місіс Фретаг дала нам завдання.

“Наш видатний президент, Герберт Гувер, збирається відвідати Лос-Анджелес цієї суботи і виступити з промовою. І я хочу, щоб ви написали есе про ваші враження від промови президента Гувера.”

Субота? Я точно не міг піти. Треба було косити газон. Потім рівняти його. (Мені ніколи не вдавалося зрізати всі волосинки.) Майже кожної суботи мене пороли шкіряним паском через те, що батько знаходив волосину. (Також мене лупцювали ще протягом тижня, інколи навіть двічі, за речі, які я не зробив, або ж зробив неправильно.) В мене не було шансів відпроситися у батька піти подивитися на президента Гувера.