Сапфірова книга

Леді Бромптон знову була попереду і дякувала містерові Мерчанту і леді Лавінії за виступ. Потім, перш ніж міс Ферфакс устигла знову підвестися, вона закликала вітати оплесками сьогоднішнього почесного гостя, що блукав світами, оповитого таємницями, знаменитого графа Сен-Жермена.

— Він обіцяв мені зіграти сьогодні на своїй скрипці, — сказала вона, і лорд Бромптон наблизився зі скрипковим футляром у руках, так швидко, наскільки йому дозволяло його чималеньке черевце.

Публіка під впливом пуншу шаленіла від захвату. Справді, це була грандіозна вечірка!

Граф, посміхаючись, дістав скрипку з футляра і почав налаштовувати.

— Я б ніколи не наважився розчарувати вас, леді Бромптон, — мовив він м’яким голосом. — Але мої старі пальці вже не такі прудкі, як у ті часи, коли я при французькому дворі грав дует із сумнозвісним Джакомо Казановою… І в останні дні мене дещо замучила подагра.

Залою прокотилося перешіптування і почулися зітхання.

— …Тому я хочу цього вечора передати скрипку в руки мого юного друга, — правив далі граф.

Ґідеон мав трохи зляканий вигляд і похитав головою. Але коли граф підвів брову і сказав «Будь ласка!», він узяв інструмент і смичок, злегка вклонившись, і пішов до спінета.

Граф узяв мене за руку.

— А ми сядемо поруч на канапі й насолодимося концертом, еге ж? О, не треба тремтіти. Сідай, дитино. Ти не знаєш, що від учора ми з тобою — найближчі друзі, ти і я. У нас була справді вельми, вельми щира розмова, і ми зуміли подолати всі наші розбіжності.

Е-е-е?!

— Вчора вдень? — перепитала я.

— Якщо говорити про мій час, — сказав граф. — Для тебе ця зустріч — у майбутньому, — він засміявся. — Я люблю ускладнювати, ти помітила?

Приголомшена, я дивилася на нього. Цієї миті Ґідеон почав грати і я одразу забула, про що хотіла запитати. Боже мій! Можливо, в цьому був винен пунш, але — вау! — зі скрипкою він був вельми сексуальним. Одне лише те, як він брав її до рук і клав під підборіддя! Йому нічого не треба було більше робити, я вже втратила голову. Довгі вії кидали тінь на його щоки, а коли він підняв смичок і провів ним по струнах, волосся йому впало на обличчя. Тільки-но в повітрі забриніли перші звуки, як мені майже сперло дух — такими вони були ніжними й так танули, аж у мене сльози на очі навернулися. Досі скрипки були в кінці списку моїх улюблених інструментів, власне, вони мені подобалися тільки у фільмах, для підкреслення особливих моментів. Але зараз це було неймовірно красиво, причому все: гірко-солодка мелодія і юнак, який видобував її з інструмента. Усі в залі слухали, затамувавши подих, а Ґідеон грав, цілком занурившись у музику, ніби навколо нікого не було.

Я помітила, що плачу, тільки коли граф торкнувся моєї щоки і м’яким рухом витер сльозу. Я здригнулася, злякавшись від несподіванки.

Він посміхнувся мені, і в його темно-карих очах я помітила теплий блиск.

— Ти не повинна цього соромитися, — мовив він тихо. — Якби цього не було, я був би вельми розчарований.

Я сама здивувалася, коли посміхнулась у відповідь. (Правда! Як я могла?! Це ж він мене душив!)

— Що це за мелодія? — запитала я.

Граф знизав плечима.

— Не знаю. Думаю, що її ще тільки складуть.

Зала вибухнула приголомшливими оваціями, коли Ґідеон закінчив. Він, посміхнувшись, уклонився й успішно зумів уникнути прохань виконати щось на «біс», а от з обіймами прекрасної леді Лавінії йому пощастило менше. Вона повисла на його руці, і в нього не було виходу, крім як притягти її до нашої канапи.

— Ох, він неймовірний! — вигукнула леді Лавінія. — Коли я побачила ці руки, я вже знала, що вони здатні на щось величне!

— Можу посперечатися, — пробурмотіла я.

Я б залюбки підвелася з канапи, хоча б для того, щоб леді Лавінія не дивилася на мене згори вниз, але я не могла. Алкоголь вивів з ладу мої м’язи.

— Незвичайний інструмент, — сказав Ґідеон графу і простягнув йому скрипку.

— Страдіварі. Зроблений майстром на моє замовлення, — відповів граф мрійливим тоном. — Я б хотів, щоб ти її отримав, мій хлопчику. Сьогоднішній вечір — саме слушний момент для святкового передавання її в твої руки.

Ґідеон зашарівся. Від радості, як я припускаю.

— Це… я не можу… — Він подивився в темні очі графа, відтак опустив погляд і докинув: — Для мене це величезна честь.

— Для мене це ще більша честь, — серйозно мовив граф.

— Це ж треба! — пробурмотіла я. Схоже, ці двоє справді люблять одне одного.

— А ви теж так само музичні, як ваш брат-зведенюк, міс Ґрей? — запитала леді Лавінія.

«Найпевніш ні. Але принаймні не менше музична, ніж ти», — подумала я.

— Я тільки люблю співати, — сказала я.

Ґідеон кинув на мене застережливий погляд.

— Співати! — вигукнула леді Лавінія. — Як я і наша дорога міс Ферфакс.

— Ні, — відрубала я. — Я не можу співати так високо, як міс Ферфакс — (я ж не кажан!), — і в мене немає такого об’єму легень, як у вас. Я просто люблю співати.

— Я думаю, ми вже досить музичили цього вечора, — сказав Ґідеон.

Леді Лавінія закопилила губи.