Сапфірова книга

Ґідеон зіграв кілька нот на спінеті, і я впізнала перші такти. «Memory». Ага, точно! Я вдячно посміхнулася Ґідеонові. Як мило, що він акомпанує. Я набрала в легені повітря. Перший звук у цій пісні був особливо важливий. Якщо його сфальшувати, далі можна не продовжувати. Слово «Midnight» має прозвучати точно, але не настирливо. Я зраділа, тому що в мене воно прозвучало, як у Барбари Стрейзанд.

Not a sound from the pavement,
Has the moon lost her memory?
She is smiling alone[67]

Ти подумай! Ґідеон, виявляється, вмів грати на роялі. І зовсім непогано. Господи, якби я не була так страшенно в нього закохана, зараз би я вже точно в нього закохалася. Йому навіть не треба було дивитися на клавіші — він дивився тільки на мене. І мав при цьому здивований вигляд, ніби зробив допіру несподіване відкриття. Може, тому що в пісні «місяць» був «she», а не «it»?

All alone in the moonlight
I can dream at the old days, —

співала я тільки для нього. У залі була чудова акустика, наче я співала в мікрофон. Або вся причина була в тому, що всі й пари з вуст не пускали?

Let the memory live again[68]

Так співати мені подобалося більше, ніж із «Sing Star»[69] Це було справді, справді круто! І навіть якщо все було сном і будь-якої миті до кімнати міг зайти тато Синтії та влаштувати грандіозний скандал — цей момент був того вартий.　

Мені знову ніхто не повірить

РОЗДІЛ 11

Time ain’t nothing but time

It’s a verse with no rhyme,

And it all comes down to you[70]　

_{Bon Jovi}

Недоліком виявилося хіба те, що пісня була закороткою. У мене майнула спокуса приточити ще один куплет, але так можна було зіпсувати загальне враження, тому я не стала цього робити. Трохи шкодуючи, я проспівала мої улюблені рядки:

If you touch me,
You’ll understand what happiness is.
Look, a new day has begun[71], —

і ще раз подумала, що пісня не могла бути написана спеціально для котів. Напевно, причиною був пунш — точно він! — але здавалося, що гості на суаре насолоджувалися нашим виступом не менше, ніж італійськими аріями. Принаймні вони захоплено плескали, а я, поки леді Бромптон пробиралася крізь натовп гостей, нахилилася до Ґідеона й розчулено сказала:　

— Дякуємо! Це так любо з твого боку. І ти чудово граєш!　

Він знову підпер голову рукою, наче не міг збагнути, що це він щойно зробив.　

Леді Бромптон обняла мене, а містер Мерчант екзальтовано розцілував в обидві щоки, назвав «золотим горлечком» і зажадав заспівати на біс.

Настрій у мене був такий чудовий, що я б зараз же залюбки продовжила, проте Ґідеон прокинувся із заціпеніння, підвівся і міцно вхопив мене за зап’ясток.

— Я впевнений, Ендрю Ллойд Вебер захопився б, якби дізнався, що його музику тут так високо цінують, але моїй сестрі необхідно відпочити. До минулого тижня в неї було сильне запалення горла, і лікарі рекомендували його поберегти — інакше вона може назавжди втратити голос.

— Крий Боже! — вигукнула леді Бромптон. — Чому ви раніше не сказали? Бідолашна дівчинка!

Я ж, задоволена, муркотала собі під ніс «І fell pretty» з «Вестсайдської історії».

— Я… пунш у вас справді особливий, — зауважив Ґідеон. — Мені здається, він спокушає людей забути про застереження.

— Атож, спокушає, — підтакнула леді Бромптон із сяючим обличчям. Трохи стишивши голос, вона докинула: — Ви щойно розгадали таємницю мого успіху як господині дому. Весь Лондон заздрить настрою на наших прийомах, усі прагнуть отримати запрошення. Але мені знадобилися роки, щоб удосконалити рецепт, і я збираюся розкрити його тільки на смертельній постелі.

— Шкода, — сказала я. — Але це правда: ваше суаре прекрасніше, ніж я собі уявляла! Мене запевняли, що йдеться про нудне, манірне…

— …Її гувернантка дещо консервативна, — мерщій урвав мене Ґідеон. — І можна сказати, що життя суспільства в Дербіширі трохи… відстало.

Леді Бромптон захихотіла.

— Атож, я впевнена! О, ось нарешті й лорд Аластер!

Вона дивилася на двері навпроти, де лорд Бромптон вітав нового гостя. Це був чоловік десь середнього віку (важко було точно сказати через перуку, яку він носив), в сурдуті, так рясно оздобленому блискучою вишивкою та камінням, що здавалося, він весь іскриться. Цей ефект посилював чоловік у чорному, що стояв поруч. Загорнений він був у чорну накидку, волосся було чорне, як у цигана, шкіра — оливкового кольору, і навіть здалеку було помітно, що його очі, як і очі Ракоці, скидалися на величезні чорні діри. У строкатому й багато прикрашеному товаристві він виглядав як стороннє тіло.

— Я вже думала, Аластер не зробить нам нині цю честь. Хоча це, на мій погляд, не було б трагедією. Його присутність не сприяє розкутості й веселощам. Я спробую змусити його випити келих пуншу, а потім відправити до картярських столів…