Сапфірова книга

— Містер Мерчант? Не в службу, а в дружбу — добудьте для нас кілька келихів спеціального пуншу леді Бромптон. І захопіть келих для себе. Ми хочемо сьогодні почути ваш спів.

— А це — чарівна міс Пенелопа Грей, вихованка віконта Баттена, — відрекомендувала леді Бромптон. — Я б вас познайомила з нею ближче, але в неї немає капіталу, а ви — мисливець на посаг. Отже, застосовувати мої звідницькі таланти ні до чого.

Містер Мерчант, який був на голову нижчий за мене, як і, до речі, багато хто в цій залі, не здавався скривдженим. Він галантно вклонився і сказав, напружено дивлячись у моє декольте:

— Але це не означає, що я можу не помітити принад такої чарівної юної дами.

— Я рада за вас, — невпевнено сказала я, а леді Бромптон та її кузина розреготалися.

— О ні! Лорд Бромптон і міс Ферфакс наближаються до фортепіано, — зауважив містер Мерчант і завів очі вгору. — Я собі вже уявляю!

— Хутчіш! Наші напої! — звеліла леді Бромптон. — На тверезу голову ніхто це не витримає.

Пунш, який я спочатку обережно скуштувала, виявився дуже смачним. У ньому вчувалися фрукти, кориця і ще щось. У моєму шлунку розлилося присмпе тепло. Я навіть розсла билась і сповнилася втіхи від цієї чудової зали з безліччю гар но вбраних людей, як раптом містер Мерчант заліз у мос де кольте, стоячи за моєю спиною, і я мало не перекинула пунш.

— Одна з чудових трояндочок збилася, — заявив він, но сміхаючись при цьому явно двозначно.

Я дивилася на нього ні в сих ні в тих. Джордано не підготу вав мене до подібних ситуацій, і тому я не знала, що говорить етикет з приводу рококо-мацальників. У пошуках допомоги я подивилася на Ґідеона, але він був так заглиблений у розмову з юною вдовою, що навіть не помітив цього. Якби ми були в моєму часі, я б порадила містерові Мерчанту тримати свої брудні лапи при собі, інакше в нього зіб’ється дещо інше, а не трояндочка. Але в цих умовах така реакція здавалася мені трохи… нечемною. Тож я посміхнулася і сказала:

— Дякую, дуже мило з вашого боку. Я не помітила.

Містер Мерчант уклонився.

— До ваших послуг, мадам.

Незбагненне нахабство! Але за часів, коли жінки не мали права голосу, не варто дивуватися, що й в усьому іншому їх не надто поважали.

Розмови та сміх поступово вщухли, коли до фортепіано підійшла міс Ферфакс, дама з тонким носом у сукні очеретяного кольору, сіла, акуратно поправивши свої спідниці, і взяла кілька акордів. Грала вона цілком непогано. Єдине, що трохи заважало, це її спів. У неї був неймовірно… високий голос. Ще на крихту вище — і можна було подумати, що хтось кличе свистком собаку.

— Освіжає, еге ж? — Містер Мерчант подбав про те, щоб мій келих знову був повним. На мій подив (і деяке полегшення), він відверто схопив леді Бромптон теж за груди, запевняючи, що туди впала волосина. Схоже, леді Бромптон це не надто обурило, вона лише назвала його «похітником» і вдарила віялом по пальцях (ага, ось для чого насправді потрібні віяла!). Потім вона та її кузина повели мене до канапи з оббивкою в сині квіточки, що стояла біля вікна, і посадили між собою.

— Тут липким рукам до вас зась, — мовила леді Бромптон і поплескала по-материнськи мене по коліну. — Тільки ваші вуха ще в небезпеці.

— Пийте, — тихо порадила мені кузина. — Вам це знадобиться. Міс Ферфакс тільки почала співати.

Канапа була незвично твердою, а спинка настільки вигиналася, що на неї неможливо було спертися, якщо тільки я не хотіла потонути у всіх своїх численних спідницях. Цілком очевидно, що канапи у вісімнадцятому столітті робили не для того, аби на них розсідалися.

— Навіть не знаю, я незвична до алкоголю, — нерішуче промимрила я.

З алкоголем я зіштовхнулася єдиний раз, рівно два роки тому. Сталося це на одній із «піжамних» вечірок у Синтії. Абсолютно нешкідливій. Без хлопців, зате з чипсами та з «Класним мюзиклом» на DVD. І з мискою, повною ванільного морозива, з апельсиновим соком і горілкою… Найбільшим секретом стало те, що ванільне морозиво перебивало смак горілки, і ця суміш діяла на всіх по-різному. Синтія після трьох склянок відчинила вікно й горлала на весь Челсі[59] «Зак Ефрон[60], я кохаю тебе!» Леслі спілкувалася з унітазом, Пеггі освідчилася в коханні Сарі («ти така гар-р-рна, одружуйся на мні»), а з Сарою хтозна-чому сталась істерика. Але гірше за всіх довелося мені. Я стрибала на ліжку Синтії й горлала «Breaking free»[61], причому наприкінці пісні знову починала її спочатку. Коли до кімнати зайшов тато Синтії, я підсунула йому під ніс щітку для волосся замість мікрофона і прокричала: «Співай з нами, лисий! Воруши ластами!» Наступного дня я не могла пояснити, як таке взагалі могло трапитися.　

Після цієї халепи ми з Леслі вирішили уникати алкоголю (і кілька місяців — батька Синтії) і відтоді були послідовні в цьому питанні. Хоча іноді було досить дивно перебувати тверезими в компанії алконавтів. Наприклад, як зараз.　

Я знову відчула на собі погляд графа, який сидів на протилежному боці зали, і моя потилиця неприємно засвербіла.