Сапфірова книга

— Кажуть, у нього талант читати думки, — прошепотіла леді Бромптон, і тоді я вирішила тимчасово скасувати заборону на алкоголь. Тільки на сьогоднішній вечір. Тільки для кількох ковтків. Щоб забути про страх перед графом. І перед усім іншим.　

Спеціальний пунш леді Бромптон діяв напрочуд швидко, і не тільки на мене. Після другого келиха спів міс Ферфакс уже не здавався нам таким жахливим, після третього — ми заходилися постукувати ногами в такт, і я подумала, що зроду ще не була на такій приємній вечірці. Ні, справді — люди були набагато невимушеніші, ніж я собі уявляла. Невимушеніші, ніж у двадцять першому столітті, якщо вже бути точною. А освітлення було просто грандіозним. Як це я раніше не помітила, що від сяйва сотні свічок шкіра кожного присутнього набувала золотавого відтінку? Навіть у графа, який посміхався мені з іншого кінця зали.　

Четвертий келих змусив мій внутрішній голос («Обережно! Не довіряй нікому!») остаточно замовкнути. Моїй ейфорії заважало тільки те, що Ґідеон звертав увагу виключно на жінку в зеленій сукні.　

— Ну, тепер наші вуха все витримають, — вирішила леді Бромптон якоїсь миті, підвелась і, аплодуючи, пішла до спінета. — Моя дорога, люба міс Ферфакс. І цього разу ви були чудові, — похвалила вона, цілуючи міс Ферфакс в обидві щоки й силоміць садовлячи на перший-ліпший стілець. — А зараз прошу зустріти оплесками містера Мерчанта та леді Лавінію. Ні-ні, жодних відмовок, ми знаємо, що ви потай репетирували вдвох.　

Кузина леді Бромптон заверещала, як справжня малолітня фанатка юнацької групи, коли любитель хапання грудей сів за спінет і зіграв кілька швидких арпеджіо. Прекрасна леді Лавінія обдарувала Ґідеона сяючою посмішкою і зашелестіла до інструмента. Я побачила, що вона була не така вже й молода, як я гадала. Але співала чудово! Як Анна Нетребко, яку я чула два роки тому в Королівській Опері в Ковент-Ґардені. Ну, може, не так уже чудово, як Нетребко, але слухати її було сама втіха. Якщо любити бундючні італійські оперні арії. Які я, чесно кажучи, не любила, але сьогодні завдяки пуншу… Вочевидь, італійські арії були безумовним рецептом для гарного настрою у вісімнадцятому столітті. Люди в залі вельми пожвавилися. Тільки собачий свист… е-е-е… міс Ферфакс сиділа з кислою міною.　

— Чи можу я тебе викрасти на мить? — Ґідеон підійшов ззаду до канапи і посміхався мені згори вниз. Звичайно, коли дама в зеленому була зайнята, він знову згадав про мене. — Граф був би радий, якби ти склала йому на деякий час компанію.　

О! Точно! У мене ж іще були справи! Я набрала повні груди повітря й одним ковтком осушила свій келих. Підвівшись із канапи, я відчула приємне запаморочення. Ґідеон забрав у мене келих і поставив його на один зі столиків із симпатичними ніжками.　

— Там був алкоголь? — прошепотів він.　

— Ні, це просто пунш, — шепнула я у відповідь. У-у-упс, підлога зненацька виявилася нерівною. — Я взагалі не вживаю алкоголю, щоб ти знав. Це один із моїх залізних принципів. І без алкоголю можна веселитися.　

Ґідеон підвів брову і запропонував мені свою руку.

— Merci pour ie compliment[62], — мовила я.　

— Чарівна, — похвалив граф.　

— Мені дуже шкода, я мав краще пильнувати, — перепросив Ґідеон.　

Граф тихо засміявся.　

— Мій любий хлопче, ти був зайнятий іншим. І передусім ми повинні добре розважитися сьогодні ввечері, чи не так? До того ж лорд Аластер, якого я неодмінно хочу познайомити з нашою чарівною дамою, досі не з’явився. Але мені сказали, що він уже їде сюди.　

— Сам? — запитав Ґідеон.　

Граф розсміявся.　

— Байдуже.　

Анна-Нетребко-для-бідних і мацальник закінчили арію шаленим акордом, і граф випустив мою руку, щоб поаплодувати.　

— Хіба вони не прекрасні? Великий талант, яка краса!　

— Так, — тихо мовила я і теж поплескала, намагаючись не зробити «ладки-ладусі». — Потрібно постаратися, щоб змусити задзвеніти люстру.　

Ляскання порушило мою хистку рівновагу, і я трішки похитнулася. Ґідеон підхопив мене.　

— Не можу повірити! — з притиском сказав він, майже притулившись губами до мого вуха. — Не минуло й двох годин, а ти вже накидалася по саму зюзю. Що ти собі думала?!　

— Ти сказав «по саму зюзю»? Я поскаржуся Джордано, — захихотіла я. Але в загальній метушні цього ніхто не міг чути. — Та й пізно вже мене сварити. Дитина вже звалилася в… спеціальний пунш[63], я б сказала. — Я гикнула. — Упс, перепрошую, — я озирнулась. — Інші п’яніші за мене, тож давай обійдемося без зайвих моральних нотацій. У мене все під контролем. Ти можеш мене відпустити, я стою міцно, як скеля у прибої.

— Я попереджаю тебе, — прошепотів Ґідеон, але все-таки відпустив мене.

Про всяк випадок я ширше розставила ноги. Все одно ніхто не міг побачити під широкою спідницею.

Граф допитливо спостерігав за нами, але на його обличчі не було нічого, крім батьківської гордості. Я крадькома глянула на нього й отримала у відповідь посмішку, що наповнила теплом моє серце. І чого я так його боялася? Сяк-так я могла згадати, що розповів мені Лукас: що цей чоловік перерізав горло власному пращуру…