Сапфірова книга

Це був аж ніяк не дідусь. Я злякано витріщалась у відповідь. Переді мною стояв чоловік, практично юнак, його кругле гладке обличчя зі світлими доброзичливими очима здалося мені знайомим.

— Містер Джордж? — запитала я недовірливо.

— Ми знайомі? — молодий містер Джордж підвівся зі стільця.

— Так, звісно. Ми познайомилися на останньому святі в саду, — промимрила я, поки думки стрибали мені в голові. — Я була дівчиною, що розливала лимонад… А де ді… Лукас? Хіба він не сказав, що ми домовилися сьогодні зустрітися?

— Я його асистент і працюю тут недавно, — затинаючись, зауважив містер Джордж. — Але ні, він нічого не говорив. Проте він от-от має повернутися. Не хочете присісти, міс… е-е-е?..

— Перплплам!

— Саме так. Чи можу я запропонувати вам кави? — він вийшов з-за столу й підсунув мені стілець, який виявився дуже доречним. У мене тремтіли коліна.

— Ні, дякую. Кави не треба.

Він нерішуче дивився на мене. Я мовчки витріщалася на нього.

— Ви… бойскаут?

— Перепрошую?

— Я маю на увазі… теє, ваш однострій…

— Ні.

Я не могла відвести від нього очей. Це був він — абсолютно очевидно! Його старше на двадцять п’ять років «Я» було неймовірно схоже на нього, хіба що було вже лисе, носило окуляри і його ширина зрівнялася з висотою.

У молодого містера Джорджа було густе волосся, з проділом посередині, рясно намащене бріоліном, і був він тонкий та гінкий. Вочевидь, юнаку було неприємно, коли його так розглядали, бо він зашарівся, повернувся за стіл і заходився гортати якісь документи. Я подумала, що він скаже, якщо я дістану з кишені його перстень-печатку і покажу йому.

Мовчали ми щонайменше чверть години, коли двері в кабінет відчинились і зайшов мій дідусь. Побачивши мене, він вирячив очі, але опанував себе й мовив:

— О, гляньте-но, моя улюблена кузиночка!

Я схопилася. З моменту нашої останньої зустрічі Лукас Монтроз явно подорослішав. На ньому був елегантний костюм із метеликом, на обличчі в нього надималися вусики, які не надто йому пасували. Коли він поцілував мене в обидві щоки, вони лоскотали щоку.

— Яка приємна несподіванка, Гейзел! Як довго ти будеш у місті? Твої любі батьки теж приїхали?

— Ні, — мовила я. І нащо мені бути цією жахливою Гейзел?! — Вони залишилися вдома, з кішками…

— Познайомся, це Томас Джордж, мій новий асистент. Томмі, це Гейзел Монтроз із Глостерширу. Я тобі розповідав, що вона приїде до мене в гості.

— Я думав, її звуть Перплплам! — сказав містер Джордж.

— Так, — сказала я. — Так теж. Це моє друге ім’я. Гейзел Вайолет Монтроз Перплплам. Але ж хто зможе таке запам’ятати?

Лукас дивився на мене, насупившись.

— Я трохи пройдуся з Гейзел, — звернувся він до містера Джорджа. — Гаразд? Якщо хтось мене шукатиме, скажи, що в мене зустріч із клієнтом.

— Так, містере Монтроз, сер, — сказав містер Джордж, силкуючись зберегти незворушний вираз обличчя.

— До побачення, — попрощалася я з ним.

Лукас узяв мене під руку і вивів із кабінету. Ми обоє посміхалися. Тільки після того, як за нами зачинилися важкі двері й ми опинилися в залитому сонцем провулку, ми знову почали розмову.

— Я не хочу бути цією жахливою Гейзел, — докірливо мовила я і з цікавістю озирнулась. За двадцять п’ять років Темпл майже не змінився, якщо не брати до уваги автомобілі. — Я що, схожа на когось, хто може розмахувати над головою кішками, тримаючи їх за хвоста?!

— Перплплам! — штрикнув мені у відповідь Лукас. — Якось ріже вухо, еге ж? — Він узяв мене за плечі й уважно розглянув. — Дай-но помилуюся тобою, онучко! На вигляд ти точнісінько така сама, як і вісім років тому.

— Атож, це ж було лише позавчора, — сказала я.

— Неймовірно, — сказав Лукас. — Я всі ці роки думав, що все мені це наснилося…

— Учора я була в 1953 році, але не сама…

— Скільки часу в нас є сьогодні?

— Я прибула о третій годині за вашим часом, рівно о пів на сьому я стрибну назад.

— Значить, у нас є трохи часу, щоб поговорити. Ходімо, тут за рогом є маленьке кафе, вип’ємо там чаю. — Лукас узяв мене за руку, і ми пішли в бік берега. — Ти не повіриш, але три місяці тому я став батьком, — розповідав він дорогою. — Мушу зізнатися, що це приємне відчуття. І думаю, Аріста — це був правильний вибір. Клодін Сеймур геть пустилася берега, і, крім того, подейкують, що любить хильнути келишок. Причому рано-вранці.

Ми йшли маленьким провулком, з якого вийшли на вулицю через арку. Там я, вражена, зупинилася. Транспорт сновигав попід берегом, але всі машини були антикварними. Здавалося, червоні двоповерхові автобуси повиїздили з музею й по-вбивчому гуркотіли, більшість людей, які йшли тротуаром уздовж дороги, мали на голові капелюхи — чоловіки, жінки, ба навіть дітлахи! На стіні навпроти висіла реклама фільму «High Society»[42]— з неземної вроди Ґрейс Келлі та небаченим покручем Френком Сінатрою. Роззявивши рота, я роздивлялась праворуч і ліворуч та ледве рухалася вперед. Все виглядало як на ностальгійній листівці в ретро-стилі — хіба що значно строкатіше.　

Лукас привів мене в симпатичне кафе на розі й замовив чай із печивом.　

— Минулого разу ти була голодна, — згадав він. — У них тут чудові сендвічі.