— Дарма, — махнула рукою я. — Я не боюся мертвих. На відміну від живих, вони (я на собі пересвідчилася) не роблять нічого поганого. — Я побачила, що містер Джордж здивовано підвів брову, і хутко докинула: — Звичайно, вони все одно страшні, я б ні за які гроші не хотіла сидіти вночі поруч із ними в катакомбах… — я простягнула руку, іншою притискаючи до грудей сумку. — Візьміть цього разу підмізинний палець, його ще не брали.
У мене серце калатало, як шалене, коли я витягла ключ зі схованки в стіні й розгорнула записку, яку залишив Лукас. У ній були тільки латинські слова, нічого особистого. Пароль на цей день був напрочуд довгим, і я навіть не намагалася вивчити його напам’ять. Узявши кулькову ручку з пенала, я записала його в себе на долоні. Лукас намалював план підвального приміщення. Згідно з цим планом, мені треба було, вийшовши з дверей, триматися правого боку, потім тричі повернути ліворуч, щоб опинитися біля підніжжя великих сходів, де мали стояти перші охоронці.
Двері легко відчинились, щойно я крутнула ключ у замку. Я на мить замислилась, але вирішила не замикати їх знову, на той випадок, якщо дорогою назад я поспішатиму. Зсередини тхнуло цвіллю, стіни ясно говорили про поважний вік цих склепінь. Стеля була низькою, а проходи — геть вузькими. Кожні кілька метрів убік відходив інший прохід або в стіні виявлялися двері. Без ліхтарика й плану, намальованого Лукасом, я б, либонь, заблукала, попри дивне відчуття, ніби тут мені було щось знайоме.
Повернувши ліворуч в останній прохід перед сходами, я почула голоси і вдихнула глибше.
Зараз усе залежало від того, наскільки я зможу переконати охоронців, що мене справді треба пропустити. На відміну від XVIII століття, ці були на вигляд поганенькі. Вони сиділи на нижній сходинці та грали в карти. Побачивши мене, один із них впустив карти, а другий зірвався на ноги і притьмом схопив шпагу, сперту на стіну.
— Добрий день, — зібрала я всю свою мужність. — Не хочу вам заважати…
— Як… як… як? — затинався перший, у той час як другий схопив шпагу і нерішуче дивився на мене.
— Хіба шпага не надто екзотична зброя для двадцятого століття? — запитала я спантеличено. — Що ви робитимете, якщо хтось з’явиться з гранатою в руці? Чи з кулеметом?
— Тут не часто хтось з’являється, — сказав охоронець зі шпагою і ніяково усміхнувся. — Це радше традиційна зброя, ніж… — він похитав головою, ніби намагаючись закликати себе самого до порядку, потім внутрішньо зібрався і випростався. — Пароль?
Я глянула на долоню.
— Правильно, — кивнув інший, який досі сидів на сходах. — Але звідки ви прийшли, дозвольте поцікавитися?
— З Палацу правосуддя, — сказала я. — Це коротший шлях. Можу принагідно показати. Але зараз у мене важлива зустріч з Лукасом Монтрозом.
— Монтроз? Я не знаю, чи тут він, — сказав той, що зі шпагою.
А інший докинув:
— Ми відведемо вас нагору, міс, але спочатку назвіть своє ім’я. Для протоколу.
Я назвала перше-ліпше ім’я, що спало на думку. Можливо, я занадто поквапилася.
— Вайолет Перплплам? — недовірливо повторив охоронець зі шпагою, поки інший розглядав мої ноги. Напевно, довжина моєї шкільної форми не зовсім відповідала моді 1956 року. Та мені було фіолетово, тож йому доведеться змиритися.
— Так, — сказала я дещо агресивно, сердячись сама на себе. — І це не привід для посмішки. Не кожен має прізвище Сміт або Міллер. Ми вже можемо йти?
Охоронці трохи посперечалися, хто з них піде зі мною нагору, і зрештою той, що зі шпагою, здався і знову сів на сходинки. Дорогою нагору інший охоронець запитав, чи бувала я тут раніше. Я відповіла, що так, звичайно, кілька разів, яка чудова Драконяча зала, чи не так, половина моєї родини — Вартові. Тут охоронець раптом згадав, що бачив мене на останньому святі, влаштованому в саду.
— Ви ж та дівчина, яка розливала лимонад, так? На пару з леді Ґейнслі.
— Авжеж… так і є, — сказала я, і ми стали любісінько розмовляти про свято, троянди і людей, яких я не знала. (Що мені не завадило посміятися з дивного капелюшка місіс Ламотт і обурюватися, що містер Мейсон — хай йому грець! — скочив у гречку з якоюсь секретаркою.)
Проходячи повз перше з вікон, я з цікавістю визирнула на білий світ — усе було дуже знайомим. Але було дивно знати, що решта міста, за межами стін високоповажного Темпла, мала зовсім інакший вигляд. Хотілося вискочити назовні й переконатися на власні очі.
На другому поверсі охоронець постукав в одні з дверей. Я прочитала ім’я дідуся на табличці, і мене переповнила гордість. У мене все вийшло!
— Міс Перплплам до містера Монтроза, — кинув охоронець у щілинку дверей.
— Спасибі за те, що провели мене, — сказала я, протискуючись повз нього в кабінет. — Побачимося на наступному святі.
— Обов’язково, я вже чекаю, — мовив він, але я вже зачинила двері в нього перед носом.
Тріумфуючи, я обернулась і сказала:
— Ну, що скажеш?
— Міс… е-е-е…