Сапфірова книга

— Ми не знаємо. Тяжка ситуація, і саме в нашому нинішньому становищі. Ми його ретельно обстежили і не знайшли жодного сліду від уколу, що могло б свідчити про те, що в нього взяли кров…　

— Але невже забракло б крові з рани на лобі? — запитала я, внутрішньо здригаючись.　

— Атож, могло бути й так… — визнав містер Джордж. — Але якщо… хто-небудь хотів діяти напевно, кров узяли б інакше. Еге ж, є сила-силенна варіантів, які пояснюють те, що сталося. Ніхто не знав, що цього вечора там з’явиться Ґідеон, тож малоймовірно, що чекали саме на нього. Швидше за все, йдеться про випадкову зустріч. У… певні роки тут було повно-повнісінько всіляких висадників, пачкарів, контрабандистів, злочинців, декласованих елементів у найширшому розумінні. Як на мене, це був прикрий збіг, — він кахикнув. — Хай там як, а нічого поганого з Ґідеоном не сталося, принаймні доктор Байт не знайшов жодних серйозних травм. А отже, ви можете, як і було заплановано, вирушити на суаре в суботу опівдні, — він розсміявся. — Як звучить! Суаре в суботу опівдні.　

Ага, ха-ха-ха, дуже смішно.　

— А де зараз Ґідеон? — нетерпляче запитала я. — У лікарні?　

— Ні. Він відпочиває… я сподіваюся. У лікарні йому зробили комп’ютерну томографію, і, оскільки, дякувати Богу, вона була без змін, він зараз же сам себе виписав. Учора ввечері абсолютно несподівано приїхав його брат…　

— Я знаю, — сказала я. — Містер Вітмен записав сьогодні Рафаеля в школу Сент-Леннокс.　

Я почула, як містер Джордж глибоко зітхнув.　

— Юнак утік із дому, після того як наробив із друзями якихось дурниць. Божевільна ідея Фалька — залишити Рафаеля в Англії. У цей турбулентний час нам усім — і насамперед Ґідеонові — є чим зайнятися, окрім як наглядати за неслухняними юнаками… Але Фальк ніколи не міг відмовити Зеліні, і, здається, це останній шанс Рафаеля дістати документ про закінчення школи — далеко від друзяк, які так погано на нього впливають.　

— Зеліна — це мати Ґідеона й Рафаеля?　

— Так, — мовив містер Джордж. — Жінка, від якої вони обидва успадкували прекрасні зелені очі. Ну, ось ми й на місці. Можеш зняти пов’язку.　

Цього разу ми були самі в підвалі.　

— Шарлотта сказала, що ви через ці обставини скасуєте візити у вісімнадцяте століття, — сказала я з надією. — Або відкладете? Ну, щоб у Ґідеона був час відновитися і щоб я, можливо, ще трохи потренувалася…　

Містер Джордж похитав головою.　

— Ні. Ми цього не зробимо. Ми вживемо всіх заходів обережності, які тільки можна зробити, але графу дуже важливо дотримати цього щільного графіка. Ґідеон і ти підете післязавтра на суаре, це точно вирішено. Чи є у тебе якісь побажання, в який рік ти б хотіла вирушити на елапсування?　

— Ні, — сказала я підкреслено байдуже. — Все одно це котові під хвіст, якщо сидиш у замкненому підвалі, чи не так?　

Містер Джордж обережно звільнив хронограф від оксамитової тканини.

— Справді. Ґідеона ми зазвичай відправляємо в 1953 рік, це був спокійний рік, ми тільки повинні стежити, щоб він не зустрівся там сам із собою, — він посміхнувся. — Уявляю, як це, мабуть, моторошно — коли тебе де-небудь замкнено наодинці з самим собою. — Він погладив себе по животу і задумливо подивився перед собою. — Що ти скажеш про рік 1956-й? Він теж видався вельми спокійним.

— Авжеж, чудово, — сказала я.

Містер Джордж простягнув мені ліхтарик і зняв із пальця перстень.

— Тільки на випадок… не бійся, ніхто не прийде — вночі, о пів на третю.

— Вночі о пів на третю? — повторила я ні жива ні мертва. І як мені серед ночі пробратися до дідуся? Жодна людина не повірить, що я могла заблукати в підвалі вночі о пів на третю. Може, взагалі в будинку нікого не буде. Тоді все буде марно! — Ох, містере Джордж, будь ласка, не треба! Не посилайте мене вночі в ці страшні катакомби, саму-самісіньку!..

— Але, Ґвендолін, це ж пусте — глибоко під землею, у замкнутому приміщенні…

— Але я… я… вночі боюся! Будь ласка, ви не можете мене саму… — я була в такому відчаї, що майже плакала, мені навіть не потрібно було прикидатися.

— Ну, добре, — сказав містер Джордж, заспокійливо дивлячись своїми маленькими очицями. — Я забув, що ти… Візьмемо інший час доби. Ну, скажімо, третя пополудні?

— Значно краще, — погодилась я. — Дякую.

— Нема за що. — Містер Джордж на хвилю відвів погляд від хронографа і посміхнувся мені. — Ми справді вимагаємо надто багато від тебе. Думаю, на твоєму місці я б теж не хотів опинитися сам у підвалі. Особливо, якщо згадати, що часом ти бачиш речі, яких не бачать інші…

— Так, дякую, що нагадали про це, — сказала я. Ксемеріуса тут не було, а то він страшенно б образився на слово «речі». — Як там було щодо могил зі скелетами і черепами відразу тут, за рогом?　

— О, — сказав містер Джордж, — я не хотів тебе налякати ще більше.