Сапфірова книга

Ксемеріус простягнув лапу і, намагаючись заспокоїти, поклав її мені на коліно.　

— Я спробую що-небудь дізнатися. Знайду твого улюбленця і все тобі розповім, згода? Тільки не реви! Інакше я почну хвилюватися і плюватимуся водою на ці чудові шкіряні сидіння, а твоя кузина подумає, що ти набурила в штани.　

Різким рухом він рвонув крізь дах машини й полетів геть. Спливло жахливих півтори години, поки він з’явився знову.　

Півтори години, під час яких я собі уявляла найстрашніше і почувалася радше мертвою, ніж живою. І від того, що ми вже були в Темплі й невблаганний майстер почав свій урок, мене не попустило. Мені несила було прислухатися до лекції Джордано про колоніальну політику або повторювати танцювальні па за Шарлоттою. Що, як на Ґідеона знову напали чоловіки зі шпагами і він цього разу не зміг себе захистити? Якщо я не уявляла, як він лежить на землі, сходячи кров’ю, то бачила його на реанімаційному ліжку, підключеного до сотні шлангів, блідого як крейда. Чому не було нікого, у кого я могла б запитати про нього?　

Нарешті Ксемеріус влетів крізь стіну в стару трапезну.　

— Ну?! — запитала я, не звертаючи уваги на Джордано й Шарлотту. Вони саме намагалися мені показати, як треба аплодувати на суаре у вісімнадцятому столітті. Звісно, зовсім не так, як я це робила.　

— Це ладки-ладусі, дурне дівчисько, — сказав Джордано. — Так плескають діти в пісочниці, коли з чогось радіють… Куди ти знову дивишся? Ні, я зараз здурію!　

— Усе гаразд, моя дівчинко з копиці, — зауважив Ксемеріус і радісно посміхнувся. — Хлопця стукнули чимось по голові й на кілька годин вивели з ладу, але його теперішній вигляд змушує припустити, що череп у нього твердий, як алмаз, він не дістав навіть струсу мозку. А рана на лобі робить його навіть… е-е-е… о ні, не треба знову бліднути! Я ж сказав, усе гаразд!　

Я набрала повні легені повітря. Від полегшення у мене закрутилася голова.　

— От і добре, — сказав Ксемеріус. — Нема причини гіпервентилювати[40]. Наш бабський дурисвіт зберіг усі свої гарненькі біленькі зубки. І він знай лається — гадаю, це хороший знак.　

Слава Богу. Слава Богу. Слава Богу.　

Зате ось-ось гіпервентилювати збирався Джордано. Мені було по цимбалах. Його вереск більше мене не обходив. Навіть навпаки, мені було смішно спостерігати за тим, як його обличчя між борідками змінювало свій колір від темно-рожевого до фіолетового.　

Містер Джордж устиг саме вчасно, щоб перешкодити Товстогубому ляснути мене по щоці.　

— Сьогодні було ще гірше, якщо таке взагалі може бути, — Джордано буквально звалився на витончений стілець і витер чоло хусточкою того ж кольору, який мало наразі і його обличчя. — Вона витріщалася перед собою скляним поглядом, і якби я не знав, то вирішив би, що вона під наркотою!　

— Джордано, прошу вас… — сказав містер Джордж. — У нас усіх сьогодні не найкращий день…　

— Як… він почувається? — запитала Шарлотта тихо, скоса поглядаючи на мене.　

— Відповідно до обставин, — серйозно відказав містер Джордж.　

І знову Шарлотта кинула на мене короткий допитливий погляд. Я похмуро подивилась у відповідь. Невже вона знаходила хворобливу втіху в тому, що знала щось, про що думала, буцімто мене це страшенно цікавить?　

— Сон рябої кобили, — сказав Ксемеріус. — Почувається він чудово, повір мені, золотко! Він щойно вмолотив величезний телячий шніцель зі смаженою картоплею і салатом. Це називається «відповідно до обставин»?　

Джордано злився, що його ніхто не слухає.　

— Я тільки не хочу, щоб врешті-решт звернули все на мене, — заверещав він і відсунув стільчик убік. — Я працював із невідомими талантами і великими людьми, але ще ніколи, жодного разу не зустрічав нічого подібного.　

— Дорогий Джордано, ви знаєте, як ми високо вас цінуємо. Немає нікого, хто краще виконав би завдання підготувати Ґвендолін до… — містер Джордж замовк, бо Джордано ще більше випнув нижню губу і закинув назад голову з непорушною зачіскою.　

— Не кажіть потім, що я вас не застерігав, — випалив він. — Це все, що я вимагаю.　

— Домовилися, — сказав містер Джордж, зітхнувши. — Я… ну, то гаразд… Я передам це далі. Ходімо, Ґвендолін.　

Я вже відстебнула спідницю й повісила її акуратно на стільчик біля рояля.　

— До побачення, — попрощалася я з Джордано.　

Він досі дувся, як та жаба.　

— Я боюся, мені не вдасться цього уникнути.　

Дорогою в алхімічну лабораторію, яку я вже знала навіть із зав’язаними очима, містер Джордж розповів мені про те, що трапилося сьогодні вранці. Він був дещо здивований, що містер Марлі не поінформував мене про події, а я полінувалася пояснювати, чому так вийшло.　

Ґідеона послали з невеликим завданням (що це було за завдання, містер Джордж не захотів розповісти) в минуле (рік містер Джордж теж не назвав), а за дві години його знайшли непритомним у коридорі неподалік від підвалу, де зберігається хронограф. На лобі в нього було садно, очевидно, від удару чимось схожим на палицю. Ґідеон не міг нічого згадати, нападник, імовірно, причаївся і вдарив з-за рогу.　

— Але хто?..