Сапфірова книга

_ угу, — підтвердив Лукас і набув трохи винуватого вигляду. — На таке хтось здатен тільки замолоду. Сьогодні я б на це не пішов, стовідсотково. Але я думав, що якби це справді було дуже небезпечно, то моє пристаріле мудре «Я» з майбутнього втрутилося б. Розумієш?

— Яке це мудре «Я» з майбутнього? — запитала я, посміхаючись.

— Ну, я сам, — скрикнув Лукас і тут же знизив голос. — Я ж знатиму 1992-го, що я накоїв у 1948 році з Люсі та Полом, і якби щось пішло не так, я б попередив обох, щоб не довіряли мені, легковажному молодому… Я так думав…

— Окей, — повагом мовила я і взяла ще одне печиво як поживу для розуму. — Але ти цього не зробив?

Лукас похитав головою.

— Безумовно ні, дурень. І в наших головах дедалі голосніше цвірінькали горобці. Коли Люсі почала вивчати в школі «Гамлета», я послав обох у 1602 рік. Три дні поспіль вони могли переглядати прем’єру вистави у виконанні трупи лорда Чемберлена[44] в театрі «Глобус».

— У Саутворку?

Лукас кивнув.

— Так, це було не так уже й легко. Вони мусили перейти Лондонським мостом на той берег Темзи, там якнайдовше дивитися виставу і повернутися назад, перш ніж дійде до зворотного стрибка. Два дні все складалося чудово, а на третій на Лондонському мосту сталося нещастя, і Люсі та Пол стали свідками одного злочину. Вони не встигли дістатися до берега, а приземлилися в Саутворку 1948 року народження, в Темзі. Я в цей час божеволів від хвилювань. — Очевидно, спогад про це так схвилював його, що аж ніс побілів. — Ледве-ледве вони встигли повернутися в Темпл — мокрі хоч викрути, у вбранні сімнадцятого століття, так і стрибнули в 1992 рік. Я дізнався про це, тільки коли вони прибули наступного разу…

У мене знову все перемішалося в голові від такої купи всіляких фактів.

— А що це був за злочин, свідком якого вони стали?

Лукас присунув свого стільця ще трохи ближче до мене. Очі за скельцями окулярів потемніли: такий-бо він був серйозний.

— Це і є найголовніше! Люсі та Пол бачили, як граф Сен-Жермен когось убив.

— Граф?!

— Доти Люсі й Пол тільки двічі бачили графа. Але вони були абсолютно впевнені, що це був він. Після ініціації кожного з них рекомендували графу 1784 року. Граф сам так загадав, він хотів познайомитися з мандрівниками в часі, народженими після нього, лише на схилі свого віку. Я б здивувався, якби з тобою було інакше, — він відкашлявся. — Буде інакше. Хай там як… Вартові поїхали з Люсі й Полом на північ Німеччини, де граф прожив останні роки життя, прихопивши хронограф. Я сам при цьому був. Себто буду. Як Великий Магістр Ложі — можеш собі уявити?

Я насупилася.

— Може, ми могли б…

— Ох, я знову відволікаюся. Те, що щось трапиться в майбутньому, хоча воно давно вже трапилося в минулому, завжди було понад моє розуміння. На чому ми зупинилися?

— Яким чином граф міг скоїти вбивство 1602 року, якщо… о, я зрозуміла! Він зробив це під час однієї зі своїх мандрівок у часі.

— Атож. Причому за геть молодих літ. Це був жахливий збіг, що саме цієї миті поруч опинилися Люсі й Пол. Якщо взагалі можна говорити про збіг у таких обставинах. Сам граф пише в одній зі своїх численних праць: «Хто вірить у збіги, той не збагнув усієї могутності долі».

— А кого він убив? І чому?

Лукас знову озирнувся навсібіч.

— Цього, моя дорога внучко, ми спочатку не знали. Не один тиждень сплив, поки нам вдалося дещо з’ясувати. Його жертвою став не хто інший, як Ланселот де Віллерз, перший мандрівник у часі. Бурштин!

— Він убив свого пращура? Але навіщо?

— Ланселот де Віллерз був бельгійським бароном, який переселився з родиною 1602 року в Англію. У Хроніках і таємних рукописах графа Сен-Жермена, які той передав Вартовим, написано, що помер він 1607 року, тому ми спочатку на нього й не подумали. Насправді ж — я звільню тебе від подробиць наших детективних досліджень — йому перерізали горло у власній кареті 1602 року…

— Не розумію, — пробурмотіла я.

— Я і сам ще не до кінця зібрав цей пазл, — сказав Лукас, дістаючи пачку сигарет із кишені та прикурюючи. — До того ж я не бачив Люсі та Пола з 24 вересня 1949 року. Припускаю, що вони разом із хронографом стрибнули кудись іще раніше, до мене, інакше давно б обов’язково з’явилися. Ох… хай йому бісі Не дивися туди!

— Що таке? І відколи це ти куриш?

— Он іде Кеннет де Віллерз зі своєю кошмарною сестрою. — Лукас підніс до очей меню, намагаючись за ним сховатися.

— Скажи просто, що ми не хочемо, щоб нам заважали, — прошепотіла я.

— Не можу — він мій начальник. У Ложі все влаштовано, як у справжньому житті. Йому належить ця чортова контора. Якщо нам пощастить… вони нас не помітять.

Нам не пощастило. Сорокарічний довгань і жінка в бірюзовому капелюшку цілеспрямовано просувалися до нашого столика і без запрошення сіли на вільні стільці.