Сапфірова книга

— Ой! — скрикнула Синтія, коли Леслі її таки ущипнула.

Містер Вітмен і хлопець обернулися до нас. Коли по мені ковзнув погляд зелених очей під густими віями, я відразу зрозуміла, хто цей незнайомець. Господи! Зараз Леслі мала ущипнути мене.

— О, дуже добре, — мовив містер Вітмен. — Рафаелю, це троє дівчат із твого класу. Синтія Дейл, Леслі Гей і Ґвендолін Шеферд. Привітайтеся з Рафаелем Бертеліном, дівчатка, з понеділка він учитиметься у вашому класі.

— Привіт, — промимрили ми з Леслі, а Синтія сказала:

— Що, правда?!

Рафаель посміхнувся нам, невимушено тримаючи руки в кишенях. Він справді дуже скидався на Ґідеона, хоча й був трохи молодший. Губи він мав пухкіші, а шкіра вирізнялася бронзовим відтінком, ніби він щойно повернувся після чотиритижневої відпустки на Карибах. Напевно, всі щасливі люди в Південній Франції мали такий вигляд.

— Чому ти змінюєш школу посеред навчального року? — запитала Леслі. — Ти щось накоїв?

Посмішка Рафаеля розпливлася.

— Залежить від того, що ти маєш на увазі, — сказав він. — Взагалі-то, я тут, бо школа сидить мені в печінках. Але чогось…

— Рафаель переїхав сюди з Франції, — перебив його містер Вітмен. — Ходімо, Рафаелю, нас чекає директор Джиллс.

— До понеділка, — сказав Рафаель, і мені здалося, що він звертався лише до Леслі.

Синтія почекала, поки містер Вітмен і Рафаель зникли в кабінеті директора, піднесла обидві руки до стелі й закричала:

— Дякуємо!!! Спасибі, Боженьку милий, що Ти почув мої молитви.

Леслі тицьнула мене ліктем у бік.

— Вигляд у тебе такий, наче тобі автобус переїхав ногу.

— Постривай, я розповім тобі, хто це, — прошепотіла я. — Тоді й у тебе буде такий самий вигляд.

РОЗДІЛ 7

Будь-який час — це Сфінкс, який падає в прірву, щойно хтось вирішить його загадку[39]

Через зустріч із меншим братом Ґідеона й подальшу гарячкову розмову з Леслі (вона десять разів запитала: «Ти впевнена?», а я десять разів сказала: «Цілком впевнена!», потім ми разом разів сто сказали:

«Оце так приколі», «Я чманію!» і «Ти бачила, які в нього очі?»)

до лімузина я дісталася на кілька хвилин пізніше за Шарлотту. Містера Марлі знову послали забрати нас зі школи, і сьогодні він нервувався як ніколи. Ксемеріус сидів на даху, розмахуючи хвостом. Шарлотта вже супилася на задньому сидінні й роздратовано дивилася на мене.

— Якого дідька ти порпаєшся? Не можна змушувати Джордано чекати. Мені здається, ти навіть не усвідомлюєш, яка це честь для тебе, що він із тобою займається.

Містер Марлі зніяковіло привітав мене, посадив у машину й зачинив дверцята.

— Щось трапилося? — у мене було погане передчуття, що я щось проґавила. І вираз обличчя Шарлотти лише зміцнив мене в ньому.

Коли лімузин рушив, Ксемеріус ковзнув крізь дах у салон машини і всівся на сидіння проти мене. Містер Марлі сидів попереду поруч із шофером, як і минулого разу.

— Було б чудово, якби ти сьогодні більше старалася, — почала Шарлотта. — Коли я на все це дивлюся, то мені неприємно. Як-не-як, ти ж моя кузина.　

Я голосно розреготалася.

— Шарлотто, припини! Вже зі мною тобі точно нема чого прикидатися! Тобі просто в кайф дивитися, що я почуваюсь як корова на льоду.　

— Це неправда! — Шарлотта похитала головою. — Це типово твоя манера — думати тільки про себе у своєму дитячому егоцентризмі. Усі хочуть тобі допомогти, щоб ти… не зіпсувала все через свою нездалість. Хоча… може, у тебе й не буде більше такої можливості. Я можу собі уявити, що вони все скасують…　

— Чого це?　

Деякий час Шарлотта мовчки дивилася на мене, а потім сказала, майже не приховуючи зловтіхи:　

— Коли треба, тоді й дізнаєшся. Якщо дізнаєшся…　

— Щось трапилося? — запитала я, звертаючись не до Шарлотти, а до Ксемеріуса. Я ж не дурна. — Містер Марлі розповідав що-небудь до мого приходу?　

— Тільки щось малозрозуміле, — мовив Ксемеріус, у той час як Шарлотта, зціпивши зуби, дивилась у вікно. — Схоже, сьогодні вранці щось трапилося під час стрибка… е-е-е… са- моцвітика…　

Він почухав хвостом брову.　

— Не змушуй витягувати з тебе кліщами кожне слово!　

Шарлотта, яка природно думала, що я розмовляю з нею, сказала:　

— Якби ти не запізнилася, то теж би дізналася.　

— …Діаманта, —

додав Ксемеріус. — Хтось його… м-м-м… як би це краще сформулювати? Хтось дав йому по кумполу.　

Мій шлунок болісно стягнуло.　

— Що?!　

— Тільки не треба нервувати, — зауважив Ксемеріус. — Він живий. Принаймні я так зрозумів з лопотіння рудого. Ах, Боже-світе! Ти побіліла як полотно. О-о, сподіваюся, ти не зблюєш? Отямся!　

— Я не можу, — прошепотіла я. Мені здавалося, я вмираю.　

— Що ти не можеш? — прошипіла Шарлотта. — Перше, чого має навчитися носій гена, це забути про власні потреби й віддавати всього себе справі. Ти ж робиш точнісінько навпаки.　

Внутрішнім поглядом я бачила, як на долівці лежить Ґідеон, увесь у крові. Мені стало важко дихати.　

— Інші віддали б усе, щоб займатися в Джордано. А ти вдаєш, що тебе мучать.　

— Та стули вже пельку, Шарлотто, — крикнула я.　

Шарлотта знову відвернулася до вікна. Я вся тремтіла.