Сапфірова книга

— А, це ви, — кинула Шарлотта підкреслено невдоволено, і містер Марлі почервонів.

Шарлотта зазирнула через відчинені дверцята всередину лімузина, але там нікого не було. Крім водія і… Ксемеріуса.

Шарлотта мала розчарований вигляд, і це покращило мені настрій.

— Ти, певно, сумувала за мною? — Ксемеріус вільготно розвалився на сидінні, коли машина рушила з місця.

Містер Марлі сів попереду, а Шарлотта, мовчки сидячи поруч зі мною, не відводила очей від вікна.

— Це добре, — сказав Ксемеріус, не дочекавшись відповіді. — Але ти повинна розуміти, що в мене є й інші обов’язки, крім як пильнувати тебе.

Я завела очі вгору, і Ксемеріус залився сміхом.

Мені справді його бракувало. Заняття тяглися, наче жуйка, і коли місіс Каунтер заторохкотіла про корисні копалини на Балтиці, я засумувала за Ксемеріусом і його фразочками. Крім того, я б хотіла познайомити його з Леслі, наскільки це взагалі було можливо. Леслі захопили мої портрети Ксемеріуса, незважаючи на те що мої малювальні спроби навряд чи лестили бідолашному демонові. («А це що за прищіпки?» — захотіла дізнатися Леслі, показуючи на намальовані мною ріжки.)

— Нарешті з’явився невидимий друг, який може тобі прислужитися, — захоплено мовила Леслі. — Уяви собі: на відміну від Джеймса, який безглуздо стовбичить у своїй ніші та знай собі бурчить із приводу твоїх поганих манер, цей горгулья-демон може шпигувати для тебе і з’ясувати, що робиться за зачиненими дверима.

Про це я ще не думала. Але справді — сьогодні вранці в цій історії з рюде… ріда… із застарілим словом для дамської сумочки… Ксемеріус мені дуже допоміг.

— Ксемеріус може стати твоїм козирем у рукаві, — вела далі Леслі. — Не те що вічно ображене ледащо Джеймс.

На жаль, щодо Джеймса вона мала рацію. Джеймс був… а й справді, ким він був? Якби він брязкав ланцюгами або розгойдував люстри, можна було б його офіційно оголосити шкільним привидом. Джеймсові Оґасту Переґрінові Пімплботтому було років із двадцять, він носив напудровану перуку та квітчастий сурдут і помер 229 років тому. Будівля школи була колись його рідною домівкою, і, як багато примар, він не хотів вірити в те, що помер. Він сприймав століття свого примарного життя за дивний сон, від якого сподівався прокинутися. Леслі гадала, що він просто проспав свою фатальну мить зі світлом у кінці тунелю.

— Із Джеймса теж є користь, — заперечила я.

Зрештою, я тільки вчора вирішила, що Джеймс, як людина з вісімнадцятого століття, може мені допомогти, наприклад навчитися фехтувати. Я вже раділа, уявляючи грандіозну виставу, коли я, навчена Джеймсом, орудую шпагою не гірше за Ґідеона. На жаль, це виявилося величезною помилкою.

На нашому першому (і, як можна собі уявити, останньому) занятті на першій перерві в порожньому класі Леслі качалася по підлозі від сміху. Звичайно, вона не могла бачити Джеймса і його рухів, які я вважала високопрофесійними, як не могла чути й коментарі: «Тільки відбивати, міс Ґвендолін, тільки відбивати! Терц! Прима! Терц! Квінта!»[14] Вона бачила хіба що, як я відчайдушно розмахую указкою місіс Каунтер, відбиваючи невидиму шпагу і проходячи крізь неї, як через повітря. Все марно. І смішно.

Коли Леслі досхочу насміялася, вона вирішила, що Джеймс має навчити мене чогось іншого, і, як не дивно, цього разу Джеймс був із нею згоден. Фехтування на шпагах і взагалі всілякі сутички були чоловічою справою, сказав він, а найнебезпечніше, що дівчині можна брати в руки, — це вишивальні голки.

— Світ став би набагато кращим, якби чоловіки теж дотримувалися цього правила, — сказала Леслі. — Але доки вони цього не роблять, жінки мають бути напоготові. — І Джеймс мало не зомлів, уздрівши, як Леслі зі шкільної сумки дістала двадцятисантиметровий ніж. — Він допоможе тобі захиститися

, коли до тебе чіплятиметься який-небудь негідник із минулого.

— Він схожий на…

— …японський кухонний ніж. Ріже овочі й сиру рибу, як масло.

У мене по спині пробігла хвиля тремтіння.

— Це тільки на випадок крайньої потреби, — докинула Леслі. — Просто, щоб ти впевненіше почувалася. Це найкраща зброя, яку я зуміла роздобути нашвидкуруч, не маючи спеціального дозволу.

Наразі ніж лежав у переробленому під чохол футлярі для окулярів, узятому у мами Леслі, у мене в сумці, разом із рулончиком скотчу, який, якщо вірити Леслі, мені ще неабияк знадобиться.

Водій різко повернув, і Ксемеріус, не втримавшись, ковзнув по гладенькій шкірі сидіння і врізався в Шарлотту. Втім, оговтався він швидко.

— Тверда, як колона в церкві, — прокоментував він і труснув крилами, розглядаючи її збоку. — Вона що, цілий день тепер висітиме в нас на хвості?

— На жаль, так, — сказала я.

— На жаль, що? — обернулася Шарлотта.

— На жаль, я сьогодні знову не пообідала, — мовила я.

— Сама винна, — зауважила Шарлотта. — Але, щиро кажучи, тобі не завадить схуднути на пару кіло. Тобі ж доведеться втискуватися в ті сукні, які мадам Россіні пошила для мене.