Сапфірова книга

— О! — мовила тітка Ґленда, і її щоки порожевіли від ентузіазму. — Є дуже багато речей, але було б абсурдно думати, що Ґвендолін за такий короткий час зможе надолужити все, чого Шарлотта навчилася за багато років, не кажучи вже про… ну, теє… несправедливий розподіл природних талантів у цьому разі. Можна спробувати навчити лише найнеобхіднішого. Перш за все Ґвендолін бракує — і бракує фатально, я б сказала! — загальної ерудиції, а також манер, що відповідають певній епосі. Мені так сказали.

Нахабство! Хто це їй міг таке сказати?

— Атож! Коли сидиш у замкненому підвальному приміщенні, хороші манери — як зайцеві бубон, — буркнула я. — А то ще якась мокриця побачить, як ти длубаєшся в носі.

Каролін захихотіла.

— О ні, Ґвен, мені шкода, але я змушена сказати, що в найближчому майбутньому на тебе чекають невеликі клопоти. — Шарлотта кинула на мене погляд, який, напевно, мав бути співчутливим, але насправді був уїдливим і зловтішним.

— Твоя кузина має слушність, — я завжди боялася пронизливого погляду леді Арісти, але зараз я навіть здригнулася. — За найвищим наказом, у вісімнадцятому столітті тобі доведеться перебути довгенько, — оголосила вона.

— І до того ж серед людей, — докинула Шарлотта. — Людей, які страшенно здивуються, якщо дізнаються, що ти не в курсі, як звати короля, який править країною. Або що ти не в курсі, що таке «ридикюль».

Риди… що?

— А що таке «ридикюль»? — запитала Кароліна.

Шарлотта ледь помітно посміхнулася.

— Нехай твоя сестра тобі пояснить.

Я розлючено дивилася на неї. Чому їй завжди так подобається виставляти мене дурепою, яка нічого не знає?

Тітка Ґленда тихенько хихотіла.

— Це щось на кшталт жіночої сумочки, мішечок, ущерть набитий порохном, — сказав Ксемеріус. — Там і хусточки, і флакончики з нюхальною сіллю.

Он воно що!

— Ридикюлем у давнину називали дамську сумочку, Кароліно, — сказала я, не відводячи погляду від Шарлотти.

Від несподіванки її вії здригнулися, але вона стримала посмішку.

— За найвищим наказом? Що це означає? — мама повернулася до леді Арісти. — Я думала, ми домовилися, що Ґвендолін по змозі не вплутуватимуть у цю історію. І що елапсуватиме вона тільки в безпечні часи. Як вони можуть зараз наразити її на таку небезпеку?

— Це не твоя справа, Ґрейс, — холодно промовила бабуся. — Ти вже досить дурниць накоїла.

Мама закусила губу. Її гнівний погляд метнувся від леді Арісти до мене й назад, і вона рішуче відсунула стілець.

— Мені треба на роботу, — сказала вона, поцілувала Ніка

в чоло й подивилася на мене та Кароліну. — Гарного дня вам у школі! Кері, не забудь про шалик на рукоділля. Побачимося ввечері.

— Бідолашна матуся, — пробурмотіла Кароліна, коли мама вийшла з їдальні. — Учора ввечері вона плакала. Мені здається, вона дуже засмучена через те, що в тебе виявився ген мандрівника в часі.

— Так, — кинула я. — Я вже теж помітила.

— Не тільки вона, — шепнув Нік і кинув багатозначний погляд на Шарлотту й тітку Ґленду, яка досі посміхалася.

Я ще ніколи так не приковувала до себе уваги, увійшовши до класу, як сьогодні. Причиною цього було те, що половина моїх однокласників бачила, як учора мене забирали чорним лімузином.

— Ставки ще приймаються, — кричав Ґордон Ґельдерман. — Супервиграші для першого номера: ледачий педик, який з’явився вчора, — телевізійний продюсер, який проводив кастинг Шарлотти і Ґвендолін для участі в телешоу; другий варіант: це ваш кузен-педик, який працює в прокатному пункті лімузинів; варіант номер три…

— Стули пельку, Гордоне, — прошипіла Шарлотта, відкинула назад голову й сіла на своє місце.

— Мені здається, що ти повинна пояснити нам, чому це ти обнімалася з цим типом, а поїхав він у лімузині з Ґвендолін, — мов медом по губах мазнула Синтія Дейл. — Леслі намагалася нас переконати, що це вчитель Ґвендолін для додаткових занять.

— Аякже! Учитель для додаткових занять завжди приїздить на лімузині та тримається за ручки зі Сніговою королевою, — сказав Ґордон і скоса зиркнув на Леслі. — Тут ми бачимо однозначні спроби завуалювати те, що відбувається.

Леслі знизала плечима й усміхнулася.

— Нічого кращого нашвидку мені на думку не спало, — вона сіла на своє місце.

Я озирнулася в пошуках Ксемеріуса. Востаннє я його бачила на даху школи, звідки він мені радісно помахав. І хоча я йому суворо заборонила заважати мені під час уроків, але була не певна, що він так і вчинить.

— Зелений вершник — це, здається, якась безвихідь, — приглушеним голосом сказала Леслі. На відміну від мене, вона цієї ночі майже не спала, просидівши купу часу в інтернеті. — Є відома нефритова фігурка з часів династії Мін[12], але стоїть вона в Пекіні в якомусь музеї. Є ще пам’ятник на якомусь ринковому майдані в німецькому місті Клоппенбург і дві книги з такою назвою — роман, написаний 1926 року і дитяча книжка, але вийшла вона вже після смерті твого діда. Поки що це все.

— Я думала, може, це якась картина? — мовила я. У фільмах таємниці були завжди заховані за картинами або навіть у картинах.