Сапфірова книга

— А як твої музичні здібності? Фортепіано? Спів? Арфа? Чи вмієш ти танцювати бальні танці? Простий menuet à deux[21] ти напевно знаєш, а інші?

Арфа? Menuet à deux? Аякже! Все, самовладання покинуло мене. Я почала нестримно сміятися.

— Добре, що хоча б хтось із нас веселиться, — сказав Товстогубий у нестямі, і це, мабуть, стало тим моментом, коли він вирішив мучити мене доти, доки мені перехочеться сміятися.

Тривало це не надто довго. Вже за п’ятнадцять хвилин я почувалася як остання ідіотка й невдаха. При тому, що Ксемеріус щосили намагався мене підтримати: «Давай, Ґвендолін, покажи цим двом садистам, на що ти здатна!»

Я б охоче це зробила. Але, на жаль, ні на що не спромоглася.

— Tour de main[22], ліва рука, дурне дівчисько, але поворот праворуч, Корнволліс склав зброю, у березні 1782 року лорд Норт вийшов у відставку[23], що призвело до того, що… Поворот праворуч — ні, праворуч! Боже мій! Шарлотто, коли твоя ласка, покажи їй ще раз!

І Шарлотта показала. Тут треба було визнати — танцювала вона чудово, і робила все легко та невимушено.

По суті, це й було легко та невимушено. Рух туди, рух сюди, повернутися, постійно посміхатися, не шкірячись. Музика звучала із захованих у панелях динаміків, і, потрібно сказати, це була не та музика, від якої одразу хочеться піти в танок.

Можливо, я б краще запам’ятала кроки, якби Товстогубий не торохтів увесь час.

— Так от, з 1779 року — війна з Іспанією… тепер муліне[24], прошу, четвертого ми повинні просто уявити, і реверанс, так точно, трохи більше граційності! І знову спочатку, не забуваємо посміхатися, голову прямо, підборіддя вгору, Велика Британія якраз втратила Північну Америку, о Боже мій, ні, праворуч, рука на рівні грудей і прогнутися, це важкий удар, і французів не люблять, згадувати про них вважається непатріотичним… Нема чого дивитися на ноги, в цьому вбранні там усе одно нічого не побачиш.

Шарлотта лише ні з того ні з сього ставила дивні питання, наприклад: «Хто був 1782 року королем Бурунді?» І невпинно хитала головою, що додавало мені невпевненості.

За годину Ксемеріус занудьгував. Він злетів із люстри, махнув мені рукою і зник крізь стіну. Я залюбки б доручила йому подивитися, де зараз Ґідеон, але це виявилося геть ні до чого, бо за чверть години менуетних тортур він разом із містером Джорджем прийшов до трапезної. З’явилися вони саме тієї миті, коли я, Шарлотта і Товстогубий із четвертим невидимим учасником танцювали фігуру, яку Товстогубий назвав «1е chain» і в якій я мала подати руку невидимому партнеру. На жаль, я подала йому не ту руку.

— Права рука, праве плече, ліва рука, ліве плече, — кричав Товстогубий, наче його хто окропом облив. — Невже це так складно? Подивися, як Шарлотта дивовижно танцює!

Дивовижна Шарлотта танцювала й далі, навіть після того як помітила, хто прийшов, тоді як я зупинилася, сама не своя, і ладна була провалитися крізь землю.

— О, — сказала Шарлотта, вдавши, що тільки-но помітила Ґідеона та містера Джорджа. Вона присіла у витонченому реверансі, котрий, як я тепер знала, являв собою щось на кшталт присідання на початку і в кінці менуету, ну і в середині теж. Вигляд у неї мусив би бути дурнуватий, надто ж у шкільній формі, але натомість враження вона справляла… нівроку.

Мені стало вдвічі гірше: через червоно-білу смугасту спідницю до шкільної блузи (я скидалася на якийсь пластмасовий конус, що розставляють на дорогах під час ремонту) і через те, що Товстогубий не гаяв часу і мерщій заходився скаржитися на мене.

— …Не знає, де праворуч, де ліворуч… сама незграбність та й годі… розуміє кепсько… марна спроба… дурне дівчисько… з каченяти не зробиш лебедя… вона не зможе бути непомітною під час суаре… тільки гляньте на неї!

Містер Джордж і Ґідеон обернулись до мене, і я густо почервоніла. І водночас відчула, як у мені скипає гнів. Це було вже занадто! Я різко відстебнула спідницю разом із дротовим каркасом, який на мене натягнув Товстогубий, і прошипіла:

— Не знаю, навіщо я у XVIII столітті повинна говорити про політику. Я і сьогодні цього не роблю — я в ній ні бе ні ме. Ну і що? Коли хтось мене запитає про маркіза-якогось-там, я просто скажу, що мене політика анітрохи не цікавить. А якщо хтось обов’язково захоче станцювати зі мною менует (що, на мій погляд, виключено, адже у XVIII столітті я нікого не знаю), я відповім: «Спасибі, дуже приємно, але я звихнула ногу». Я навіть зумію це сказати, не шкірячись!　

— Ну, тепер ви бачите, що я маю на увазі? — запитав Товстогубий і знову заломив руки. Здається, йому до цього було не звикати. — Жодної ознаки бажання щось зробити, зате страхітливе невігластво й цілковитий брак талантів у всіх сферах. До того ж вона раптом починає реготати, як п’ятирічна дитина, почувши ім’я лорда Сендвіча.　

Авжеж, лорд Сендвіч. Неможливо повірити, що його справді так звали. Бідний хлопець.　

— Вона напевно… — почав було містер Джордж, але Товстогубий перебив його.　

— На відміну від Шарлотти, у цієї дівчини взагалі немає… espièglerie[25]!

Ет, хай там що! Якщо це було в Шарлотти, то я цього не хотіла мати.