Сапфірова книга

Навколо запала цілковита тиша. Я взяла ще один кекс. Крім мене, схоже, ніхто не хотів їсти.

— У мене є теорія, — сказав містер Вітмен, покручуючи перстень-печатку на правій руці. — І що довше я про це думаю, то дужче переконуюсь, що маю рацію. Якщо…

— Я почуваюся повним дурнем, повторюючи знову і знову одне й те саме. Але їй не слід бути під час цієї розмови, — сказав Ґідеон.

Я відчула, як поколювання в серці перетворилося на щось серйозніше. Я вже не була ображена — я була розлючена.

— Що не скаже, то зав’яже, — погодився доктор Байт. — Дозволити їй бути присутньою при наших роздумах — це вкрай нерозважливо.

— Але нам потрібні і спогади Ґвендолін теж, — сказав містер Джордж. — Будь-яка деталь про одяг, слова або зовнішній вигляд може виявитися вирішальною підказкою про те, в якому часі перебувають Люсі й Пол.

— Вона не забуде про це і завтра, і післязавтра, — мовив Фальк де Віллерз. — Як на мене, справді найкраще буде, якщо ти відведеш її зараз на елапсування, Томасе.

Містер Джордж схрестив руки на своєму великому животі й мовчав.

— Я відведу Ґвендолін в… до хронографа і простежу за стрибком, — пообіцяв містер Вітмен і відсунув стілець.

— Гаразд, — кивнув Фальк. — Дві години буде більш ніж достатньо. Після повернення на неї має очікувати хтось із адептів, ти нам потрібен тут.

Я запитально подивилася на містера Джорджа. Він, здавшись, тільки знизав плечима.

— Ходімо, Ґвен, — містер Вітмен був уже на ногах. — Що раніше ти з цим скінчиш, то раніше опинишся в ліжку, тоді завтра в школі в тебе не буде проблем. Між іншим, я з нетерпінням чекаю на твій твір про Шекспіра.

Матінко моя! Нерви в нього, напевно, залізні! У такий момент говорити про Шекспіра!

Я подумала, чи не слід мені заперечити, але вирішила промовчати. Я, власне, взагалі не хотіла продовження цієї недоумкуватої балаканини. Я хотіла тільки додому і мерщій забути про все, включаючи Ґідеона. Нехай пережовують свої таємниці в цій дурнуватій залі, поки не попадають від утоми. Особливо я зичила це Ґідеону. А потім нехай йому насниться кошмар, який він не відразу забуде.

Ксемеріус має слушність: усі вони тут йолопи.

Нерозумно було тільки, що я все одно дивилася на Ґідеона, думаючи при цьому про щось геть навіжене типу: «Якщо він зараз мені посміхнеться, я йому все прощу».

Чого він, звичайно, не зробив. Натомість він ковзнув по мені байдужим поглядом, і було абсолютно не зрозуміло, що коїться у нього в голові. У якийсь момент думка про те, що ми цілувалися, зникла, і я чомусь згадала віршики, які постійно декламувала Синтія Дейл, наш шкільний гуру в коханні: «Очі зелені, жаб’яча вдача… Жаби кохають?! Хто це де бачив?..»

— На добраніч, — вимовила я з гідністю.

— На добраніч, — відповіли всі. Тобто всі, крім Ґідеона.

Він зауважив:

— Не забудьте зав’язати їй очі, містере Вітмен.

Містер Джордж обурено пирхнув. Поки містер Вітмен відчиняв двері й випроваджував мене в коридор, я встигла ще почути, як містер Джордж сказав:

— А ви не думаєте, що саме таке неприязне ставлення може стати причиною того, що ще може статися?

Чи відповів йому хто-небудь, я не знаю. Важкі двері зачинилися, і всі голоси миттю змовкли.

Ксемеріус чухав голову гострим кінчиком хвоста.

— Це найнеприємніший клуб, який я коли-небудь бачив.

— Не бери близько до серця, Ґвендолін, — сказав містер Вітмен. Він вийняв чорний шарф із кишені і тримав його перед моїм обличчям. — Просто ти новенька в цій грі. Велике невідоме в рівнянні.

Що я мала відповісти? Для мене все було нове! Три дні тому я й гадки не мала про Вартових. Три дні тому моє життя було звичайнісіньким. Ну, принаймні більш-менш…

— Містере Вітмен, перш ніж ви мені зав’яжете очі, не могли б ми зайти в ательє до мадам Россіні й забрати мої речі? Тут лежать уже два набори моєї шкільної форми, а завтра мені ж потрібно буде щось одягнути. Крім того, там залишилася моя сумка.

— Звісно. — Ідучи коридором, містер Вітмен розмахував навіть переодягнутися, все одно під час стрибка ти ні з ким не зустрічатимешся. У який рік ти хотіла б стрибнути?

— Хіба не все одно, якщо я сидітиму, замкнена в підвалі? — запитала я.

— Ну, взагалі-то, це має бути рік, у якому ти безперешкодно можеш опинитися в цьому… е-е-е… підвальному приміщенні, не ризикуючи когось здибати. Починаючи з 1945 року з цим усе має бути просто, а раніше ці приміщення правили за бомбосховища. Що ти скажеш про рік 1974-й? Цього року я народився, хороший рік, — посміхався він. — Або ми можемо вибрати ЗО липня 1966 року. Англія тоді виграла у Німеччини у фіналі світового чемпіонату з футболу. Але футболом ти навряд чи цікавишся, еге ж?

— Звичайно ж, не цікавлюся, особливо коли сидітиму на глибині двадцять метрів під землею в підвалі без вікон, — втомлено сказала я.

— Це тільки для твоєї ж безпеки, — зітхнув містер Вітмен.

— Хвилиночку! — скрикнув Ксемеріус, який летів над нами. — Я знову нічого не зрозумів. Це що, ти зараз залізеш у машину часу і вирушиш у минуле?

— Атож, — відповіла я.

— Тоді виберемо 1948 рік, — зрадів містер Вітмен. — Літні Олімпійські ігри в Лондоні.