Сапфірова книга

Він ішов попереду й тому не міг бачити, що я завела очі вгору.

— Мандри в часі! Отакої! Непогану я собі вибрав подругу! — вимовив Ксемеріус, і вперше я почула щось схоже на повагу в його голосі.

Приміщення, в якому зберігався хронограф, було розташоване глибоко під землею, і хоча мене приводили і забирали із зав’язаними очима, мені здавалося, що я вже знаю туди дорогу. Хоча б тому, що і 1912, і 1782 року я, на щастя, виходила з підвалу без пов’язки на очах. Коли містер Вітмен вів мене від ательє мадам Россіні коридорами й сходами, я вже впізнавала шлях, тільки на останньому відтинку мені здалося, що містер Вітмен навмисне робить ще одне коло, щоб мене заплутати.

— Уміє ж він нагнати драматизму, — зауважив Ксемеріус. — Чому це машину часу сховали в найпохмурішому підземеллі?

Я почула, як містер Вітмен перекинувся з кимось кількома словами, важкі двері відчинилися і знову грюкнули, і містер Вітмен зняв з моїх очей шарф.

Я покліпала, звикаючи до світла. Біля містера Вітмена стояв молодий рудоволосий чоловік у чорному костюмі, він явно нервував і пітнів від хвилювання. Я озирнулася в пошуках Ксемеріуса, який жартома просунув голову крізь зачинені двері, тоді як тулуб із хвостом залишився в кімнаті.

— Це найтовстіші стіни, які я коли-небудь бачив, — сказав він, повернувшись у приміщення. — Вони такі товстенні, що в них можна замурувати слона, і не вздовж, а впоперек, якщо ти розумієш, що я маю на увазі.

— Ґвендолін, це містер Марлі, адепт першого рівня. — Він чекатиме тут, поки ти повернешся, і відведе тебе нагору. Містере Марлі, це Ґвендолін Шеферд, рубін.

— Для мене це велика честь, міс. — Рудоволосий чемно вклонився.

Я ніяково посміхнулась у відповідь.

— Е-е-е… мені теж дуже приємно.

Містер Вітмен порався біля ультрасучасного сейфа з миготливим дисплеєм, якого я минулі два рази не помітила. Він був захований за настінним килимом, добірно гаптованим сценами зі середньовічних казок. Лицарі на конях і з пір’ям на шоломах та дівчата в загострених капелюхах із вуаллю милувалися півголим юнаком, який подолав дракона. Поки містер Вітмен уводив код, рудоволосий містер Марлі підкреслено дивився в підлогу, хоча й так годі було щось розгледіти через те, що містер Вітмен затуляв дисплей широкою спиною.

Дверцята сейфа м’яко відчинилися, містер Вітмен вийняв хронограф, загорнутий у червону оксамитну хустку, і поклав на стіл.

Містерові Марлі перехопило подих від захоплення.

— Сьогодні містер Марлі вперше бачить, як застосовується хронограф, — мовив містер Вітмен і підморгнув мені. Він показав підборіддям на ліхтарик, що лежав на столі. — Візьми з собою, бо, може, виникнуть якісь проблеми з електрикою. Щоб не сидіти у темряві.

— Дякую. — Я задумалася, чи не попросити ще й балончик із репелентом: такий старий підвал напевно кишить павуками… і щурами. Це нечесно відправляти мене туди саму. — А можна я візьму ще якогось дрючка?

— Дрючка? Ґвендолін, ти там ні з ким не зустрінешся.

— Але там можуть бути щури…

— Щури бояться тебе більше, ніж ти їх, повір мені, — містер Вітмен розгорнув хронограф. — Вражає, чи не так, містере Марлі?

— Так, сер. Неабияк вражає, сер, — містер Марлі побожно дивився на апарат.

— Підлабузник! — кинув Ксемеріус. — Руді завжди підлабузники, ти згодна?

— Я думала, він якийсь більший, — сказала я. — І не підозрювала, що машина часу так схожа на камінний годинник.

Ксемеріус свиснув крізь зуби.

— Непогані камінці… якщо вони справжні, я б теж зберігав цю штуку в сейфі.

І справді, хронограф був прикрашений величезними самоцвітами, що виблискували, наче королівські клейноди, між розмальованими і розписаними поверхнями дивного апарата.

— Ґвендолін вибрала 1948 рік, — сказав містер Вітмен, відкриваючи отвори й урухомлюючи крихітні коліщата. — Що в цей час відбувалося в Лондоні, містере Марлі?

— Літні Олімпійські ігри, сер, — відповів містер Марлі.

— Товчило, — сказав Ксемеріус. — Руді завжди товчила.

— Дуже добре, — містер Вітмен випростався. — Ґвендолін вирушає 12 серпня, опівдні, і проведе там рівно сто двадцять хвилин. Ти готова, Ґвен?

Я глитнула.

— Я б хотіла дізнатися… Ви точно знаєте, що я там нікого не зустріну?

— Хіба що щурів і павуків.

— Містер Джордж давав мені свій перстень, щоб хто не подумав, що…

— Минулого разу ти стрибнула в архів, до якого в колишні часи вчащали. Ця ж кімната стоїть порожня. Якщо ти сидітимеш тихо та смиренно і не виходитимеш з кімнати (а вона в будь-якому випадку буде замкнена), то абсолютно точно нікого не зустрінеш. У повоєнні роки в цій кімнаті практично не бували, бо в Лондоні доводилося відбудовувати повно всього нагорі, — зітхнув містер Вітмен. — Захопливі часи.

— А що, коли хтось раптом зайде в цю кімнату саме в цей час і побачить там мене? Я мушу знати бодай пароль на той день.

Містер Вітмен трохи роздратовано підвів брову.