Сапфірова книга

Біля доктора Байта, як завжди, перебував привид білявого хлопчика — Роберта, який, схоже, був єдиним, хто мені справді зрадів: він посміхнувся осяйною посмішкою. Роберт був сином доктора Байта, що потонув у семирічному віці в басейні й відтоді ходив назирці за своїм батьком — як привид. Окрім мене його, зрозуміло, ніхто не міг бачити, а я через постійну присутність доктора Байта не зуміла як слід поговорити з Робертом, щоб хоча б дізнатися, чому він досі залишається на цьому світі.

Ґідеон стояв, схрестивши руки на грудях і спершись на одну з оздоблених різьбленими панелями стін. Він коротко ковзнув поглядом по мені й витріщився на кекси на таці, яку принесла місіс Дженкінс. Сподіваюся, він теж зголоднів, як і я.

Ксемеріус ввалився в кімнату переді мною і схвально озирнувся.

— Хай йому грець, — мовив він, — халабуда нівроку!

Він обійшов залу по колу, розглядаючи витончену різьбу по дереву, на яку я особисто могла б дивитися нескінченно. Над усе подобалася мені русалка над канапою. Кожна лусочка вирізана була з любов’ю до деталей, а хвіст її мінився всілякими блакитними і бірюзовими тонами. Але свою назву Драконяча зала дістала від величезної фігури дракона, яка розташовувалась на стелі між люстрами і так скидалася на справжнього дракона, що здавалося, ніби будь-якої миті вона розправить крила й полетить.

Побачивши Ксемеріуса, маленький Роберт розкрив очі від подиву і сховався за ноги доктора Вайта.

Я б охоче заспокоїла його, сказавши: «Він не кусається, він просто хоче гратися» (сподіваючись, що це правда), але розмовляти з привидом про демона перед людьми, які не могли бачити ані того, ані іншого, ні до чого.

— Я подивлюся, чи є на кухні ще щось їстівне, — сказала місіс Дженкінс.

— Вам уже давно треба було йти додому, місіс Дженкінс, — кинув Фальк де Віллерз. — Останнім часом ви забагато працюєте понаднормово.

— Так-так, ідіть додому, — різко загадав доктор Байт. — Ніхто з голоду не вмирає.

Не вмирає?! Я вмираю! І я була впевнена, що Ґідеон подумав те саме. Ми зустрілись очима, і він посміхнувся.

— Але кекси — це якраз не те, що може вважатися корисною вечерею для дітей, — заперечила місіс Дженкінс, щоправда, мовила це тихо, наче сіяла мак.

Звичайно, ні Ґідеон, ні я — ми вже не були дітьми, але пристойну вечерю ми заслужили. Шкода, що місіс Дженкінс була єдиною людиною, яка була за нас, проте вона тут, на жаль, нічого не вирішувала. У дверях вона зіткнулася з містером Джорджем, який досі важко дихав і до того ж тягнув два важких фоліанти у шкіряній палітурці.

— А, місіс Дженкінс, — сказав він. — Дякую за чай. Вам уже давно час бути вдома, закрийте тільки, будь ласка, бюро на ключ.

Місіс Дженкінс скривилася, як середа на п’ятницю, але ввічливо відповіла:

— До завтра.

Важко сопучи, містер Джордж зачинив за нею двері й поклав товсті книги на стіл.

— Ну ось. Можна починати. Хоча ми, четверо Вартових Внутрішнього Кола, і не можемо ухвалювати остаточні рішення, але завтра зберемося майже в повному складі. Доведеться, як завжди, обійтися без Сінклейра і Гоукінса, та вони обидва передали свої голоси мені. Сьогодні ми повинні лише загалом визначити напрямок.

— Давайте сядемо. — Фальк показав на стільці, що стояли навколо столу якраз під фігурою дракона, і всі посідали.

Ґідеон повісив свій сурдут на спинку стільця, що стояв навскоси проти мого, і закачав рукави.

— Я ще раз повторю: Ґвендолін нема чого тут робити. Вона втомилася, в неї вже душа в п’ятах. їй треба елапсувати, а тоді ще й хтось має відвезти її додому.

«А спершу нехай хто-небудь замовить піцу з додатковою порцією сиру».

— Не переймайся, Ґвендолін тільки коротко викладе свої враження, — мовив містер Джордж. — А потім я сам відведу її в підвал до хронографа.

— Щось вона не надто перелякана на вигляд, — пробурчав чорний містер Байт.

Роберт, привид хлопчика, стояв позаду його стільця і з цікавістю дивився в бік канапи, де розсівся Ксемеріус.

— Що це за штука? — запитав він мене.

Звісно, я нічого не відповіла.

— Я не штука. Я — близький друг Ґвендолін, — відповів замість мене Ксемеріус і показав йому язика. — Може, навіть її кращий друг. Вона мені купить собаку.

Я суворо подивилася на канапу.

— Сталося неможливе, — кинув Фальк. — Коли Ґідеон і Ґвендолін з’явилися у леді Тілні, на них уже чекали. Усі присутні можуть підтвердити, що ми абсолютно довільно вибрали дату і час їхніх відвідин. А проте Люсі й Пол були вже там. Це не може бути простим збігом.

— Значить, хтось розповів їм про цей візит, — сказав містер Джордж, гортаючи один із фоліантів. — Уся причина в тому — хто?

— Скоріше — коли, — буркнув доктор Байт, дивлячись при цьому на мене.

— І з якою метою, — докинула я.

Ґідеон миттю насупився.

— Мета очевидна. їм потрібна наша кров, щоб зчитати її у вкрадений хронограф. Тому вони подбали про підмогу.

— Але в записах нема ані слова про ваш візит, — зауважив містер Джордж. — При цьому ви контактували щонайменше з трьома Вартовими, не кажучи вже про охорону, яка стояла на сходах. Ви не пам’ятаєте імен?