Сапфірова книга

— Ну то що, домовилися? Ти поважатимеш моє особисте життя?

— Я нізащо не дивитимусь, як ти приймаєш душ або — і-і- і-і, не доведи Господи! — коли ти цілуєшся, — відрубав демон. — Цього ти точно можеш не боятися. І, як правило, мені нудно спостерігати за людьми, коли ті сплять. Хропіння, слина… я вже мовчу про все інше…

— Крім того, ти не повинен втручатися до розмови, якщо я перебуваю в школі або з кимось розмовляю. І, заради Бога, якщо ти не можеш не співати, то співай, коли мене немає поблизу!

— Я дуже добре можу імітувати гру на трубі, — сказав демон. — Або на поштовому ріжку. У тебе є собака?

— Hi! — глибоко зітхнула я. Для цього хлопця мені знадобляться не просто нерви — цілі мотузки.

— А ти не могла б купити якого-небудь? У найгіршому разі й кішка підійде, але вони такі задавакуваті й не дозволяють себе так добре дражнити. Деякі птахи теж можуть мене бачити. У тебе є птахи?

— Моїй бабусі тварини — як сіль в оці, — сказала я і втрималася, щоб не додати, що невидимі хатні тварини — теж. — Гаразд, почнемо спочатку. Мене звуть Ґвендолін Шеферд. Дуже приємно познайомитися з тобою. — Ксемеріус, — сказав демон-горгулья і широко посміхнувся — Дуже приємно. — Він заліз на вмивальник і подивився мені в очі. — Справді! Дуже, дуже приємно! Ти мені купиш кішку?

— Ні! А тепер катай звідси, мені справді потрібно в туалет.

— Буе! — Ксемеріус прожогом вилетів крізь двері, не відчиняючи їх, і я почула, як він у коридорі знову затягнув «Friends will be friends».

Я затрималася в туалетній кімнаті набагато довше, ніж це було потрібно. Я старанно вимила руки і кілька разів щедро хлюпнула холодною водою в обличчя, сподіваючись дати лад своїм думкам. Але вони й далі крутилися, наче рій. Глянувши в люстро, я побачила, що моя зачіска нагадує щось на кшталт воронячого гнізда, і я спробувала пригладити волосся пальцями, намагаючись підбадьорити сама себе. Як це зробила б Леслі, якби була поруч: «Усього пару годин, Ґвендолін, і все буде позаду. Агов, і при тому, що ти страшенно втомилась і зголодніла, вигляд ти маєш цілком непоганий!»

Моє відображення з темними колами навколо очей дивилося на мене докірливо.

— Гаразд, це я збрехала, — зізналась я. — Вигляд у тебе жахливий. Але, врешті-решт, бувало й гірше. Наприклад, коли в тебе була вітрянка. Тож вище голову! У тебе все вийде.

У коридорі Ксемеріус висів сторч головою на лампі, мов кажан.

— А тут лячно! — повідомив він. — Щойно повз мене пройшов однорукий тамплієр. Ти його знаєш?

— Ні, — відказала я. — Дякувати Богу, не знаю. Ходімо, нам туди.

— А ти мені поясниш усе про мандрівки в часі?

— Та я сама нічого не розумію.

— А кішку мені купиш?

— Ні.

— Але я знаю, де можна взяти задурно. Ой, дивися, всередині обладунків — людина.

Я крадькома глянула на обладунки. Мені справді здалося, що за заборолом зблиснули чиїсь очі. Це був той самий лицар в обладунках, якого я вчора жартома поплескала по плечу, вважаючи, що це просто прикраса.

Схоже, вчора було багато років тому.

Перед входом до Драконячої зали я побачила місіс Дженкінс, секретарку. Вона несла тацю поперед себе й була вельми вдячна, коли я притримала їй двері.

— Поки що тільки чай і кекси, люба, — сказала вона, посміхаючись так, наче вибачалася. — Місіс Мелорі давно пішла додому, тож мені потрібно ще попошукати на кухні, чи є з чого приготувати щось для голодних дітей.

Я ввічливо кивнула, але була впевнена, що в бурчанні з мого живота легко вгадувалося: «То замов що-небудь у китайському ресторанчику!»

У залі нас уже чекали: дядько Ґідеона — Фальк, який бурштиновими очима і копицею сивого волосся постійно нагадував мені вовка, доктор Байт у своєму вічно чорному костюмі й, на мій подив, учитель з англійської мови та історії, містер Вітмен, на прізвисько Білченя. Мені одразу стало якось удвічі ніяково, і я почала смикати блакитні стрічки на сукні. Сьогодні вранці містер Вітмен зловив мене і мою подругу Леслі, коли ми прогулювали урок, і дав нам прочуханки. Крім того, він забрав папку зі всією зібраною Леслі інформацією. Ми припускали, що він належить до Внутрішнього Кола Вартових, але тепер цей факт можна було вважати офіційно підтвердженим.

— А ось і ти, Ґвендолін, — мовив Фальк де Віллерз приязно, але без посмішки.

Йому не завадило б поголитися, але, можливо, він належав до тих чоловіків, які зранку голяться, а ввечері вже мають такий вигляд, ніби спеціально відрощували триденну бороду. Можливо, річ була в щетині навколо рота, але Фальк зовні був помітно напруженіший і серйозніший, аніж учора або навіть сьогодні вдень. Такий собі знервований вовк-ватажок.

Містер Вітмен підморгнув мені, а доктор Байт пробурчав щось нерозбірливе, в чому можна було вгадати слова «жінки» і «пунктуальність».