Сапфірова книга

— З 2011, — мовила я. — Мені дуже шкода, але на інші питання у мене немає відповідей. — Я кахикнула. — А ви хто?

— О, даруйте. Мене звуть Лукас Монтроз. Без «лорд». Я — адепт другого рівня.

Раптом у мене пересохло в роті.

— Лукас Монтроз. Бурдон-плейс, 81.

Хлопець кивнув.

— Так, там живуть мої батьки.

— Але тоді… — я вп’ялася в нього поглядом і глибше набрала повітря. — Тоді ви — мій дідусь.

— О ні… Знову?!

Парубок глибоко зітхнув. Потім опанував себе, відійшов від стіни, стер куряву з одного зі стільців, які стояли горою в кутку приміщення, і поставив його переді мною.

— Може, краще сядемо? Мені здається, ніби ноги мене не тримають.

— Мене теж, — зізналась я й сіла.

Лукас узяв собі інший стілець і сів навпроти мене.

— То ти — моя внучка? — слабо посміхнувся він. — Знаєш, у мене якесь кумедне відчуття. Я навіть ще не одружений. Точніше кажучи, навіть не заручений.

— А скільки тобі років? 0, перепрошую, я можу порахувати: ти народився в 1924 році, значить, у 1948-му тобі двадцять чотири.

— Так і є, — мовив він. — За три місяці мені виповниться двадцять чотири. А скільки тобі років?

— Шістнадцять.

— Як Люсі.

Люсі. Я згадала, що вона мені крикнула вслід, коли ми тікали від леді Тілні.

Я досі не могла повірити, що переді мною мій рідний дідусь. Я шукала схожість із тим чоловіком, на колінах якого я слухала цікаві оповідки. Який заступився за мене, коли Шарлотта стверджувала, буцімто своїми історіями про привидів я хочу тільки привернути до себе увагу. Але гладеньке обличчя переді мною не мало нічого спільного з тим поораним зморшками і брижами лицем старого дідуся, якого я знала. Натомість я помітила, що він схожий на мою матусю: блакитні очі, вигнута лінія підборіддя, посмішка. На якийсь момент я безсило заплющила очі — це було занадто… занадто для мене.

— Ну, значить… ми теє… — сказав тихенько Лукас. — І що, з мене… е-е-е… добрий дідусь?

У мене защипало в носі, і мені насилу вдавалося стримати сльози. Тож я просто кивнула.

— Інші мандрівники в часі прибувають завжди офіційно й одразу в Драконячу залу до хронографа або в архів, — зауважив Лукас. — Чому ти обрала цю похмуру лабораторію?

— Це не я вибрала, — похитала я головою. — Я навіть не знала, що це лабораторія. У мій час це звичайнісінький підвал, а в ньому стоїть сейф, де зберігається хронограф.

— Он як? У наш час взагалі-то тут теж немає вже ніякої лабораторії, — сказав Лукас. — Але колись це приміщення використовувалося для алхімічних дослідів. Це одне з найстаріших приміщень у цій будівлі. За сотні років до того, як граф Сен-Жермен заснував Ложу, тут у пошуках філософського каменю робили свої досліди знані лондонські алхіміки й маги. Якщо придивитися, можна побачити на стінах моторошні картинки і таємничі формули. А ще кажуть, що тут тому такі товсті стіни, що в них вмуровували кістки та черепи… — Він замовк і, своєю чергою, закусив нижню губу. — То, значить, ти моя внучка. Можна дізнатися, від котрого з… е-е-е… моїх дітей?

— Мою маму звати Ґрейс, — сказала я. — Вона дуже схожа на тебе.

Лукас кивнув.

— Люсі розповідала мені про Ґрейс. Вона говорила, що Ґрейс — найприємніша з моїх дітлахів, а решта — поганці та й годі, — він скривився. — Я не можу собі уявити, що в мене будуть діти — поганці… і чи взагалі будуть діти…

— Може, річ не в тобі, а в твоїй дружині, — пробурмотіла я. Лукас зітхнув.

— Відколи Люсі з’явилася тут, це було два місяці тому, всі мене дражнять. Адже в неї таке саме руде волосся, як і в дівчини, яку я… якою я цікавлюся. Але Люсі не розповідає мені, з ким я одружуся, вона думає, що я можу тоді передумати. Й у такому разі всі ви не з’явитеся на світ.

— Але важливіше за колір волосся — ген мандрівника в часі, який твоя майбутня дружина передасть дітям, — сказала я. — За цією ознакою ти можеш її точно відрізнити.

— У тому й кумедія, — Лукас присунувся трохи ближче. — Мені подобаються дві дівчини з лінії Нефриту… е-е-е… номер чотири і номер вісім зі списку спостережуваних.

— Отакої, — мовила я.

— Розумієш, нині я не знаю, кого обрати. Може, невеликий натяк із твого боку допоміг би мені подолати нерішучість?

Я знизала плечима.

— Мені не шкода. Мою бабусю, тобто твою дружину, звуть ле…

— Ні! — крикнув Лукас. Він заперечливо підняв обидві руки. — Я передумав, не говори нічого. — Він розгублено почухав голову. — Це форма школи Сент-Леннокс, так? Я впізнаю герби на ґудзиках.

— Точно, — сказала я і сама глянула на свій темно-синій піджак. Очевидно, мадам Россіні випрала і випрасувала мої речі, принаймні на вигляд вони були як нові й ледь відчутно духмяніли лавандою. Крім того, вона, схоже, щось зробила з піджаком, бо він сидів на мені набагато краще, ніж раніше.

— Моя сестра Маделейн теж ходить до Сент-Леннокса. Через війну вона закінчує школу тільки цього року.

— Тітонька, тобто бабця, Медді? Я не знала.