Сапфірова книга

— Ніхто не зайде, Ґвендолін. Ще раз кажу: ти опинишся в замкненій кімнаті, просидиш там сто двадцять хвилин і повернешся назад, при цьому ніхто в 1948 році нічого не помітить. Якби хтось помітив, про це згадувалося б у Хроніках. Крім того, у нас зараз просто немає часу, щоб шукати, який був пароль цього дня.

— Головне — це участь, — несміливо сказав містер Марлі.

— Що?

— Пароль під час Олімпіади був «Головне — це участь», — містер Марлі зніяковіло втупився в підлогу. — Я запам’ятав, адже паролі зазвичай бувають на латині.

Ксемеріус закотив очі вгору, і містер Вітмен, здавалося, зараз збирався зробити те саме.

— Так? Ну, бачиш, Ґвендолін? Навряд чи він тобі знадобиться, але якщо тобі так буде спокійніше… Підійди, будь ласка.

Я підійшла до хронографа і простягнула містеру Вітмену руку. Ксемеріус опустився поруч зі мною на підлогу.

— І що тепер? — запитав він нетерпляче.

Тепер була малоприємна частина. Містер Вітмен відкрив отвір у хронографі й засунув у дірку мій вказівний палець.

— Я думаю, що мені варто міцно за тебе триматися, — сказав Ксемеріус і вхопився за мою шию ззаду, наче мавпочка. Взагалі-то я не мала нічого відчути, але насправді в мене було відчуття, ніби хтось обгорнув мене вологим шарфом.

Очі містера Марлі були широко розкриті: так він напружував зір.

— Дякую за пароль, — сказала я йому і скривилася, відчувши, як гостра голка глибоко вп’ялася мені в палець.

Приміщення наповнило червоне світло. Я стиснула ліхтарик, барви й люди закрутилися у вихорі, тіло відчуло поштовх.

РОЗДІЛ 3

З інквізиційних протоколів домініканського патера Жан-Петро Барібі, Бібліотека університету в Падуї. (Розшифрував, переклав і опрацював доктор М. Джордано.) 23 червня 1542 року, Флоренція

— Ксемеріусе?

Вологе відчуття навколо шиї зникло. Я швидко увімкнула ліхтарик. Але світло в приміщенні вже горіло. Темряву сяк-так розганяла слабенька лампочка, що звисала зі стелі.

— Агов? — мовив хтось.

Я підскочила на місці. Кімната була заставлена ящиками і меблями, а біля дверей стояв, притулившись до стіни, блідий молодик.

— Г-г-г-головне — це участь, — видушила я з себе.

— Ґвендолін Шеферд? — пробелькотів він.

Я кивнула.

— А звідки ви знаєте?

Молодик витягнув із кишені штанів зібганий аркуш і простягнув його мені. Здавалося, він був теж сам не при собі, як і я. Штани його трималися на шлейках, а на носі були маленькі круглі окуляри, світле волосся, рясно змащене брильянтином, було зачесане назад і розділене проділом. Він міг би зіграти в одному зі старих гангстерських фільмів роль надто розумного як на свої роки, проте нехитрого асистента прокуреного і бувалого в бувальцях комісара, який закохується в якусь гангстерку-гарнюню з пишним боа на шиї і наприкінці неодмінно гине від кулі.

Я трохи заспокоїлася і розгледілася. Більше нікого в кімнаті не було, в тому числі і Ксемеріуса. Очевидно, він не міг подорожувати в часі, хоч і чудово проходив крізь стіни.

Я похитнулася, але взяла простягнутий мені папірець. Це був пожовклий аркуш, який хтось недбало вирвав із пружинного блокнота. На ньому були нерівні рядки, написані на диво знайомою рукою.

_{Для лорда Монтроза — важливо!!!}

_{12 серпня 1948 року, полудень. Алхімічна лабораторія. Приходь один.}

_{Ґвендолін Шеферд}

Моє серце знову закалатало. Лорд Лукас Монтроз був моїм дідусем! Він помер, коли мені було десять років. Я спантеличено розглядала закрут літери «М». Не було жодних сумнівів: ці кривулі були написані рукою, геть схожою на мою. Але як так може бути?

Я глянула на парубка.

— Звідки це у вас? І хто ви такий?

— Це ти писала?

— Можливо, — відповіла я, і мої думки гарячково побігли колесом. Якщо я це написала, то чому нічого про це не пам’ятаю? — Звідки у вас це?

— Я отримав цей папірець п’ять років тому. Хтось поклав його разом із листом у кишеню мого пальта. Це було того дня, коли відбувалася церемонія посвяти в адепти другого рівня. У листі було написано: «Хто зберігає таємницю, має знати Таємницю над Таємницями. Доведи, що ти вмієш не тільки мовчати, а й думати». Без підпису. Рука була інша — не та, що на записці, якась… елегантна, трохи старомодна.

Я кусала нижню губу.

— Не розумію.

— Я теж. Усі ці роки я вважав, що це якесь випробування, — сказав молодий чоловік. — Ще одна перевірка, так би мовити. Я нікому про це нічого не казав, але завжди чекав, що хтось заговорить зі мною з цього приводу або що я отримаю подальші вказівки. Але нічого ніколи не сталося. А сьогодні я прокрався сюди і вирішив почекати. Взагалі-то, я вже не розраховував, що щось станеться. Але тут з’явилася ти, матеріалізувалася з нічого. Саме о дванадцятій годині. Чому ти мені написала цю записку? Чому ми повинні зустрічатися в цьому далекому підвалі? З якого ти року?