Печера ідей

Повідають, того дня сталося нечуване: через недбальство жерців із великої урни з приносами для Афіни Ніки[42] вихопилися сотні білих метеликів. Того ранку в теплому сяйві зимового афінського сонця все Місто заполонили щонайтендітніші світлясті мерехтливі крильця. Одні бачили, як метелики впурхнули до незаплямованого святилища Артеміди Бравронської[43], щоби злитися зі сніжно-білим мармуром богині; інші здивовано спостерігали, як довкола статуї Афіни Промахос[44] рухомі білі квіти тріпотять пелюстками, не падаючи додолу. Швидко множачись і не відчуваючи небезпеки, метелики напосіли на кам’яних дівчат, що без сторонньої допомоги (якої не потребували) підтримували стелю Ерехтейону[45]; опустилися на священну оливу, дарунок Афіни Егідодержавної; блискучим летом ринули зі схилів Акрополя й, наче невагоме військо, м’яко, а проте настирливо вдерлись у повсякденне життя афінян. Ніхто не чинив їм нічого, бо вони й були, вважай, нічим — клаптиками миготливого світла, немовби Ранок, кліпнувши легесенькими віями, зронив на Місто блискучий косметичний порошок. Тож метелики на очах у враженого люду безперешкодно попрямували незримим ефіром до Ареєвого храму, до Зевсової стої, до Толосу, Геліеї, Тесейону[46] й монументу Героїв, постійно сяючи, постійно в русі, затяті у своїй прозірчастій свободі. Наче дівчата-вітрогонки, поцілувавши на лету фризи громадських будівель, метелики обсіли дерева в садках, а тоді хуртовиною посипалися на траву й на рінь біля потічків. Собаки гавкали на них, не чинячи шкоди, як гавкають на примар чи вихори піску; коти відстрибували за каміння, сахаючись їхнього незбагненного лету, а воли з мулами здіймали важкі голови, щоб поглянути на них, але не почували смутку, бо ж не були здатні мріяти.

Урешті-решт метелики опустилися на людей і почали гинути.*

__________

^{* Це нісенітне нашестя (адже в історичних джерелах немає жодних свідчень, що Афіні Ніці приносили білих метеликів як дар) — найпевніше, ейдетичне: ідеї «лету» і «крил», присутні від початку розділу, порушують реалізм оповіді. Кінцевий образ, на мій погляд, — це подвиг, пов’язаний зі Стімфалійськими птахами, коли Геракл дістав наказ прогнати величезну зграю птахів, що спустошувала околиці Стімфалійського озера. Йому вдалося це зробити, здійнявши страшенний брязкіт бронзовими кимвалами. Однак чи помітив читач майстерно замасковану присутність «дівчини з лілією»? Скажи мені, читачу, прошу тебе: може, ти гадаєш, що це лише мої вигадки? Але ж ось і «білі квіти», і «дівчата» (каріатиди Ерехтейону), і такі ключові слова, як «допомога» («без сторонньої допомоги») і «небезпека» («не відчуваючи небезпеки»), що тісно пов’язані з цим образом!}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Коли ополудні Геракл Понтор зайшов до свого садка, то побачив, що землю вкриває блискучий саван із мертвих метеликів. Утім, птаство, що гніздилося на карнизах або у верховітті сосен, уже заходилося поїдати їх своїми рухливими дзьобами. Одуди, зозулі, золотомушки, граки, припутні, ворони, солов’ї та щиглики, зосереджено схиливши голівки над смаколиком, наче художник над амфорою, повертали легкому моріжку зелений колір. Видовище було дивне, але Геракл не взяв це ні за добрий знак, ні за поганий, адже, поміж усього іншого, не вірив у знаки.

Коли він простував стежкою через сад, зненацька його увагу привернуло лопотіння крил праворуч. Полохаючи птахів, з-за дерев виринула згорблена темна постать.

— То ти тепер узяв собі за звичку ховатися й лякати людей? — усміхнувся Геракл.

— Ні, Геракле Понторе, клянуся Зевсовими гостродзьобими блискавками, — прорипів своїм старечим голосом Евмарх. — Але ти платиш мені за те, щоб я був непомітний і шпигував, не показуючись іншим на очі, хіба ні? Ось я й опанував це ремесло.

Шум зігнав птахів, ті перервали свою учту й злетіли: їхні невеличкі, зграбнесенькі тіла спалахнули в повітрі, а тоді ринули сторч додолу. Обидва чоловіки закліпали, осліплені сяйвом полуденного сонця в зеніті.*

__________