Печера ідей

— Не можу скаржитися. Мене шанують більше, ніж моїх колег із Коринфа чи Аргоса, які лише тлумачать загадки Дельфійського оракула для нечисленних багатих замовників. Тут мене залучають до різноманітних і мудрованих справ: розгадати таємницю єгипетського тексту, знайти загублену річ, виявити злодія. Були часи, невдовзі після твого від’їзду, під кінець війни, коли я ледь не помер з голоду… Не смійся, я не жартую… Доводилося й мені братися за дельфійські загадки. Але тепер, у мирний час, ми, афіняни, не маємо нічого кращого до роботи, окрім як розгадувати таємниці, навіть тоді, коли їх нема. Ми збираємося на агорі, чи в садах Ліцея[47], чи в театрі Діоніса Елевтерія, чи просто на вулиці й без угаву запитуємо одне одного… А коли ніхто не може відповісти, наймаємо розгадника.

Крантор знову розсміявся.

— Ти теж обрав собі таке життя, яке хотів, Геракле.

— Не знаю, Кранторе, не знаю, — він потер передпліччя, голі під плащем. — Мені здається, що це таке життя обрало мене…

Понсіка принесла ще один глек із нерозведеним вином, і її мовчання немовби перекинулося на них. Геракл помітив, що його друг (але чи був Крантор і далі його другом? Чи не були вони радше двома незнайомцями, які розмовляють про давніх спільних приятелів?) не спускає очей із рабині. Чисті останні промені сонця падали на м’які вигини безликої маски; крізь симетричні отвори чорного гострополого плаща, що вкривав рабиню з голови до ніг, стриміли білосніжні тонкі руки, невгамовні, наче пташині лапки. Понсіка легко поставила глечик на стіл, уклонилася й пішла назад до будинку. Цербер люто загавкав з-за рогу.

— Я так не можу, не зміг би… — несподівано пробурмотів Крантор.

— Що не зміг би?

— Носити маску, щоб приховати свою потворність. Гадаю, і твоя рабиня не носила б, якби ти її не змусив.

— Складне плетиво її шрамів відвертає мою увагу, — сказав Геракл і, стенувши плечима, додав: — Крім того, вона, врешті-решт, моя рабиня. Дехто змушує своїх рабів працювати голими. Я ж сховав її всю під одягом.

— Її тіло теж відвертає твою увагу? — усміхнувся Крантор, смикаючи себе за бороду обпеченою рукою.

— Ні, але мене в ній цікавить тільки сумлінна праця й мовчання: і перше, і друге потрібне мені, щоб спокійно думати.

Пролунав гострий свист — то невидима пташка вищебетала три різні ноти. Крантор обернув голову до будинку.

— Ти її бачив коли-небудь? — запитав він. — Оголеною, я маю на увазі.

Геракл кивнув.

— Коли я виявив зацікавленість нею на ринку у Фалері, работорговець роздягнув її догола: гадав, що її тіло відшкодовує з лишком спотворене обличчя і що я через це заплачу більше. Але я сказав йому: «Одягни її. Я лише хочу знати, чи добре вона куховарить і чи зможе сама, без допомоги, давати лад невеликому господарству». Торговець запевнив мене, що Понсіка дуже роботяща, але я хотів, щоб вона сказала мені сама. Коли ж я побачив, що рабиня не відповідає, то зрозумів: торговець намагався приховати від мене те, що вона не може говорити. Попавши на слизьке, він поквапився пояснити мені причину її німоти й розповів історію про лідійських розбійників. «Однак вона спілкується простою мовою жестів», — додав він. Тоді я й купив її.

Геракл замовк і надпив вина. Відтак мовив далі:

— Це найкраще придбання за все моє життя, запевняю тебе. Їй теж пощастило: я заповів, що після моєї смерті вона стане вільновідпущеницею, та, власне кажучи, даю їй чимало свободи уже тепер; іноді вона відпрошується в мене, щоб сходити в Елевсін, адже втаємничена у Священні містерії, і я без проблем їй дозволяю, — усміхаючись, закінчив він. — Ми обоє щасливі.

— Звідки ти знаєш? — поцікавився Крантор. — Ти її колись запитував про це?

Геракл глянув на нього з-над вигнутих країв чаші.

— Мені немає потреби її запитувати, — відказав він. — Я це виснував.

Гострі музичні ноти розітнули повітря. Крантор прищулив очі й, помовчавши, сказав:

— Ти все висновуєш… — він скубав бороду й вуса обпеченою рукою. — Повсякчас робиш висновки, Геракле… Речі постають перед тобою німі й у масці, а ти знай висновуєш і висновуєш… — Крантор похитав головою, і на його обличчі з’явився дивний вираз: немовби він захоплювався впертою схильністю товариша до логічних висновків. — Ти геть не схожий на афінянина, Геракле. Платоніки, як той твій замовник, принаймні вірять у абсолютні й непорушні істини, яких не можуть побачити… Але ти?.. У що віриш ти? У свої висновки?

— Я вірю лише в те, що можу побачити, — просто відказав Геракл. — Міркувати та робити висновки — це ще один спосіб бачити речі.

— Уявляю собі світ, сповнений таких людей, як ти, — Крантор замовк і всміхнувся, немовби справді уявляючи такий світ. — Яким сумним він був би!

— У ньому все працювало б мовчки і справно, — заперечив Геракл. — Сумним був би світ платоніків: люди ходили б вулицями, мовби літаючи — заплющивши очі й полинувши думкою в незриме.

Обоє засміялися, але Крантор раптом спинився й промовив дивним голосом:

— Отже, найкраще рішення — це світ, населений такими людьми, як я.

Геракл жартівливо здійняв брови.