Олена й Аспірин

— О-ось, у нас є перший дзвіночок… Так… Хто в нас на лінії? Інночка в нас на лінії, здрастуйте, Інно. Ви зараз удома чи на роботі? Вдома? Відчуваєте, як уся країна вам заздрить, бо країна саме на роботі… Правила гри вам відомі. Я нагадаю для наших слухачів: Інна має відгадати слово, яке я задумав. Інночко, у вас є хвилина, ви задаєте мені питання, я відповідаю… Отже, час пішов!

Сьогодні був вівторок, із восьмої вечора його чекав «Куклабак». Напередодні Аспірин думав, що не засне, проте відключився вже о пів на першу — й о шостій ранку підхопився, як ошпарений.

Олена спала в кріслі, загорнувшись у рушника, притиснувши до грудей світло-коричневого ведмедя з пластмасовими очима. У ванній сушилися на батареї футболка, джинси, смугасті шкарпетки й білі трусики. Аспірин довго стояв, дивлячись на всі ці ганчірки, і намагався збагнути, що тепер робити, куди бігти і до кого вертатися…

О восьмій ранку в нього був етер. О пів на восьму вдалося переговорити по телефону з Віскасом.

— Правду треба було казати одразу! — Віскас був роздратований і не приховував цього. — А то придумав якесь начебто чуже дівчисько, яке ти ніби з жалю підібрав…

— Вона мені не дочка! Кажу тобі — обман… Ксива підроблена… Говорять по-тарабарськи… Албанці якісь… Вони мене порішать, а квартиру успадкують — через неї…

— Параноїк… — Віскас понуро сопів у трубку. — Ти ж не якийсь забутий пенсіонер, ти у всіх на очах, якого дідька їм так ризикувати?

— А от коли ти в моргу побачиш мій труп…

— Випий тазепам і дай мені поспати. Я вночі працював, блін.

І Вітя Сомов кинув трубку.

Аспірин почувався жахливо і тому вирішив не сідати за кермо — викликав таксі. До етеру залишалося двадцять хвилин; дівчинка, загорнена в рушник, прокинулась і підвела голову.

— Я йду, — сказав Аспірин. — Одягайся і марш на вулицю. Саму в квартирі я тебе не залишу.

— А куди мені? — запитала вона сонно.

— Куди хочеш. Гуляй на дитячому майданчику. Дітям корисне свіже повітря… Швидше, у мене машина під будинком!

— Можна мені з тобою? — запитала дівчинка з ванної.

— Ні. Я йду на роботу.

— Ой, у мене штани не висохли…

— Вдягай як є. Або йди без штанів.

— Можна, я залишуся?..

— Ні.

— А можна, я посиджу в тебе на роботі? Тихо-тихо…

— Я сказав, де ти будеш сидіти! — гримнув Аспірин, намацуючи в кишені куртки ключі. — У дворі на лавочці!

Дівчинка вийшла з ванної. Темні плями на футболці відіпралися погано — якщо придивитися, було помітно, куди капала кров із розбитого носа. Аспірин поморщився.

— Чого стоїш?

Він виштовхнув її з квартири і подумки зітхнув із полегшенням: сякий-такий, а прогрес. Дівчинка за дверима, її сумнівне свідоцтво про народження у Аспірина в сумці. Які є важелі тиску на нього? А ніяких… Майже.

— Почекай! Я Мишка забула…

— Перетрешся! — Аспірин уже викликав ліфт.

До етеру залишалося дванадцять хвилин. Авто чекало біля під’їзду.

— Сиди тут! — Він підштовхнув дівчинку до лавочки.

— Можна мені все-таки з тобою?

— Не можна!

Він хряпнув дверцятами авта. Водій їхав хоробро: де треба, виїжджав на зустрічну, де треба, розвертався через подвійну осьову — сам Аспірин ніколи б так не зважився. На студії його зустріли докорами; він зачинив за собою звуконепроникні двері, впав у крісло перед мікрофоном, одягнув навушники і одразу забарабанив:

— Ну, доброго раночку, мої любі! З вами ді-джей Аспірин, а це значить, що занудні години в офісі, за монітором, за кермом, за робочим столом, на трудовому, значить, посту стануть трохи менш сірими, трохи барвистішими, бо з вами «Лапа-Радіо»! «Лапа-Радіо» простягає м’яку лапу, торкається ваших вух, і ось перша ластівка нового дня… ковток енергії зранку — Вєрка Смердючка запевняє вас: усе буде добре…

Він вимкнув мікрофон і вислухав порцію докорів від режисерки. Велів принести собі кави. Сказав, не стримавшись:

— Якби ти знала, Юлю, що зі мною було, ти б не лаялась…

На закономірне Юлине запитання, що ж було, Аспірин тільки зітхнув і похитав головою.

Збігав час. Крутилася попса. Телефонували петеушники й вимагали ще попси. Аспірин жував бутерброди, пив каву й думав, що попса накрила всіх, навіть молодь, і що увечері в «Куклабаку» буде прикольна команда, яка впіймала модну хіп-хопову хвилю. Хлопці зняли два кліпи, але на телебачення їм не пробитися ніколи, тому що попса накрила всіх… І думки його побігли по колу, як трамвай.

До кінця четвертої години етеру він забув про дівчисько і про свої проблеми. Він узагалі ні про що не думав. Слова лилися з нього, як підсолоджена вода.

— Ваше перше запитання, Інночко?

— Це чоловічого роду чи жіночого?

— Браво! Ви справжній філолог! Це середнього роду, це «воно».

— Воно на вулиці чи вдома?

— І там, і там місцями трапляється — і там, і там… Далі?

— Це тверде чи м’яке?

— Гм… По-різному. Буває тверде. Але не дуже. Ножем його можна різати, піддається.

— Це істота чи неістота?

— Ого, Інночко… Як же ви істоту будете різати ножем? Скажемо так: це було колись істотою, а тепер ні… Далі?

— Це стоїть чи лежить?

— Звичайно, лежить…

Пауза. Дихання.