Олена й Аспірин

— Він тебе бив, — сказав прибулець українською.

— Він мене привів! Я переночувала в нього!

— Він помилився. — Прибулець глянув на Аспірина, і тому захотілося стати тарганом і залізти під плінтус. — Ви ж помилилися, Олексію Ігоровичу?

— Я… — видавив Аспірин.

Дівчинка знову заговорила чужою мовою. Прибулець відвів очі від Аспірина (той полегшено відступив спиною в темну вітальню) і підійшов до дзеркала в передпокої. Аспірину в якусь мить здалося, що поверхня дзеркала покривається крижаними голчастими візерунками.

Прибулець поправив шнурок на шиї — червоно-жовтий шнурок, що ледь вибився з-під коміра. На грудях під светром випинався довгастий предмет, завеликий як для звичайного мобільника.

— Увімкніть світло, Олексію Ігоровичу.

— А… що?

— Я кажу, увімкніть світло у вітальні. Якщо вже намічається розмова.

Клацнув вимикач. Із темноти зринули зім’ятий плед на дивані, пляшка з-під коньяку, розкидані по підлозі журнали й диски.

Антикварний настінний годинник цокнув і зупинився. Аспірин навіть не здивувався, спостерігаючи, як смикається, скорочуючи амплітуду, маятник.

— Можна мені сісти на диван? — Босоногий посміхнувся. Він точно ні в кого ніколи не питав дозволу; Аспірин мляво спробував прибрати плед, але гість розпорядився сам — відкинув картату тканину на бильце дивана, всівся, закинувши ногу на ногу.

Дівчинка до кімнати не зайшла — присіла на порозі.

— Вона справді переночувала у вас?

Аспірин ощирився:

— Що ви маєте на увазі?

— Я маю на увазі, що настав ранок, а дівчинка все ще була тут, під цим дахом. Більше нічого я не маю на увазі, не треба блимати на мене очима… Олексію Ігоровичу, навіщо ви це зробили?

— Що я зробив?!

— Навіщо ви вночі привели додому чужу дитину?

— Тому що там наркоші! — вигукнув Аспірин. — Алкаші! Просто п’яна шпана! Що тут неясно?

— Неясно, — сумно підтвердив незнайомець.

Аспірин подумав, що українською він говорить без найменшого акценту. Як і Олена.

— Допомогти дитині — нормальна людська реакція, — сказав він, внутрішньо згораючи від сорому.

Прибулець зітхнув. Стиснув губи. Запитав про щось дівчинку. Та відповіла жорстко, майже грубо.

— Дорогий друже, — незнайомець захитав босою ступнею, поглядаючи то на Аспірина, то на Олену, — ви знаєте, скільки дітей у цю мить мерзнуть під дощем? Або їх, наприклад, б’ють. Або ґвалтують. Вас це хоч якимось місцем зачіпає?

— А хто ви такий, щоб читати мені мораль? — Аспірину захотілося загорнутись у плед. Або принаймні обхопити себе за плечі — настільки в кімнаті стало холодно. Але він стримався, не бажаючи виказувати слабкість. — Я не кликав вас у гості. Або ви кажете, хто ви такий, і забираєте дівчинку, або…

— Не віддавай мене! — крикнула Олена.

— Або? — з цікавістю запитав незнайомець.

— Або просто йдете, — тихо закінчив Аспірин.

Роздумуючи, гість дотягнувся ступнею порожньої пляшки. Поторкав пальцями корок; однієї божевільної миті Аспірину здалося, що зараз він легко й невимушено відкрутить ковпачок — ногою. Замість цього незнайомець штовхнув пляшку, і вона впала на килим, як кегля.

— Справа затягується, — мовив прибулець. — Добре, я скажу вам: я директор дитбудинку, з якого ця мерзотниця втекла, нікого не попередивши. І тепер я поверну її туди… Питання є?

— Ви брешете, — сказав Аспірин. — Ви не директор дитбудинку.

— А хто я?

Хотів би я знати, подумав Аспірин.

— Гримальський, вам нема до неї діла, — сказав незнайомець. — Куди я її поведу, буде їй добре чи зле… Вона більше не обтяжуватиме вас і не втягуватиме в авантюри. Так?

Аспірин мовчав.

— Перед моїм приходом ви хотіли її вигнати? Так?

— Я сам із нею розберуся, — сказав Аспірин тихо, — і сам за неї відповідатиму. Куди я її віддам, буде їй там добре чи зле…

— Він сказав! — Дівчинка підстрибнула. — Чуєш?

Ще раз бабахнуло за вікном.

— Гримальський, ви влипли, — сумно завважив незнайомець на дивані. — Я чесно хотів вам допомогти, але у вашому виконанні навіть потуга на добру справу закінчується, гм… Візьміть! — Він сунув руку за пазуху і витяг сумку-ксивник з довгим шкіряним футляром на шнурку. Дістав звідти заламінований листок гербового паперу. Жбурнув поруч себе на диван.

— Свідоцтво про народження Гримальської Олени Олексіївни, тисяча дев’ятсот дев’яносто п’ятого року народження, мати — Кальченко Любов Віталіївна, батько — Гримальський Олексій Ігорович. Грошей не пропоную — ви людина забезпечена, а Олена скромна, невибаглива дитина.

— Як… — видихнув Аспірин.

Прибулець підвівся, ховаючи ксивник за пазуху — разом із футляром.

— А ось так, Олексію Ігоровичу. Були шляхи до відступу, але ви відмовилися. Тепер прощавайте, сподіваюся, надовго.

— Це фальшивка! — Аспірин кинувся до дивана і схопив папірець. Імена й дати були не вписані чорнилом, як колись у метриці самого Аспірина, а вдруковані на кепській друкарській машинці, і лише підпис начальника РАГСу — від руки.

— Це фальшивка. Це просто смішно.

— Не смішно. — Прибулець зупинився перед розкритим піаніно, де на клавіатурі все ще спочивала голова порцелянової ляльки. — Тому що це справжній документ — принаймні у книзі громадського стану міста Первомайська зроблено відповідний запис.