Олена й Аспірин

— Там у тебе диски, — мовила, відкручуючи гарячий кран. — Я, коли прибирала, бачила… Ти багато слухаєш музику?

— На запитання старших треба відповідати, — сказав Аспірин. — Не ухиляйся. Хто цей твій… «не людина»? Сенсей? Учитель? Наставник? І що в нього за право — відпускати тебе чи не відпускати? І якою, чорт забирай, мовою ви говорили?

Олена вимила тарілку. Витягла з полиці баночку меду, поставила на стіл:

— Я зараз Мишка принесу…

— Не смій! — гримнув Аспірин.

Олена зупинилася в дверях:

— Що?

— Він весь у крові, — на тон нижче сказав Аспірин.

— Він чистий. На ньому ні цятки. Ти ж бачив.

— Я не хочу його більше бачити, — сказав Аспірин. — Зроби так, щоб він не потрапляв мені на очі. Інакше я його викину в сміттєпровід.

Олена помовчала. Ні слова не кажучи, взяла мед зі столу, ложку з посудної шухляди, кинула докірливий погляд на Аспірина й пішла з кухні.

Аспірин увімкнув телевізор. Ведучий новин молов якусь нісенітницю; Аспірин перемкнув на музичний канал, додав звук і майже одразу відчув полегшення.

Він добре знав цих хлопців. Команда була настільки непопсова, що ніяк не могла нормально розкрутитися. Лідер їх, Костя, черпав натхнення звідусюди, де погано лежало: етнічні наспіви, зіграні на глиняному свистуні в супроводі жорсткого металічного бекґраунду, в Костиному виконанні набували майже симфонічної глибини. Енергія, що лилася зі сцени в залу, купала публіку в хвилях екстазу. В «Куклабаку» команду прийняли добре, але тільки раз. Кажуть, господар, який і сам поковбасився від душі, зранку мовив щось на кшталт: «Це для маргіналів.. .»

От і прайм-тайму їм не бачити. Перша година ночі: маргінали не сплять…

Сусіди стукнули в батарею. Аспірин полічив до десяти і стишив звук. Опустив голову на долоні, майже фізично відчуваючи, як проблеми всією ваготою навалюються на основу черепа.

Минуло лише дві доби відтоді, як він підібрав у підворітті Олену Олексіївну Новоявлену Олену Олексіївну, як висловився потім її босоногий наставник.

(Один із ментів запитав між іншим, де кімната дитини. Аспірин пояснив, що дівчинка приїхала від матері всього на кілька днів, і мент тоді зізнався: його здивувало, що в домі немає ні дитячих книжок, ні речей, ні іграшок — нічого…)

Слід визнати: Аспірин сам собі нашкодив. Уперше — коли не покинув дівчинку там, де була. Удруге — коли відмовився одразу ж, без жодних пояснень, віддати її гостю в камуфляжних штанах…

Гостю, від погляду якого дзеркала вкриваються інеєм.

У вітальні раптом заревів музичний центр. «Карміна Бурана»; озвірілі сусіди забарабанили по батареї чимось важким.

— Вимкни! — гукнув Аспірин. Відповіді не було; крекчучи, він підвівся, увійшов у вітальню (аудіо-система була його гордістю, навіть на такій скаженій гучності звук майже не спотворювався) і натиснув на «стоп».

Олена спокійнісінько сиділа в кріслі й годувала свого ведмедя медом із баночки.

Сусіди й далі барабанили. Не виключено, що зараз і в двері подзвонять.

А, ось воно що. Телефон.

— Візьми слухавку, — сказав Аспірин Олені.

Вона, хоч би що, потягнулася за трубкою:

— Алло? Ні, ви туди потрапили… Я його дочка. Що? Так, це я увімкнула музику. Ні, він удома. Ні, не спить. Ну добре. Я скажу… На добраніч.

І натиснула «відбій».

— Лаються, — пробурмотіла ніби сама собі.

— Ти знаєш, котра година?

— Але ж ти телевізор вмикав?

Ведмедик лежав у неї на колінах — маленький, пухнастий, м’який і зворушливий.

СЕРЕДА

Аспірина розбудила сміттєва машина. Ревіла, гарчала, перевертаючи баки і, як завжди, промахуючись. Скреготів метал і мотор ревів так гучно, ніби у дворі йшов танковий бій. Аспірин глянув на годинника — за чверть шоста.

Минулий ранок подарував йому щасливих десять секунд, коли він вірив спросоння, що дівчинка йому наснилася. Сьогодні наркозу не відбулося — розплющуючи очі, він усе пам’ятав і все усвідомлював.

Сміттєва машина поїхала, але з відчиненої кватирки ще довго долинали смердючі вихлопи. Аспірин лежав, слухаючи шум вітру надворі, віддалений собачий гавкіт, звуки будинку, що прокидається; у сусідній кімнаті теж не спали. Він міг розрізнити рухи, дихання, м’які кроки по ламінату…

Він підвівся, намагаючись не шуміти. Двері у вітальню були причинені, але не зачинені зовсім (менти вчора виламали засув). Аспірин заглянув у щілину між дверима й одвірком.

Олена — у трусах і футболці, з радіонавушниками на голові — рухалася по кімнаті в нечутному для Аспірина ритмі. То опускалася до підлоги, то тягнулася до стелі, то починала танцювати — безшумно; її ноги злітали вище голови, Аспірин подумав, що вона, мабуть, займалася гімнастикою. А потім Олена раптом сіла на п’ятки, ткнулася чолом у підлогу і так завмерла.

Аспірин зачекав хвилину, другу. Зайшов до кімнати. Покосився на ведмедика, що сидів у кріслі серед розкиданих дисків. Вимкнув аудіосистему.

Олена не ворухнулася.

Диски попереплутувалися — Ґріґ і Ваґнер, Прокоф’єв і Моцарт. Те, що слухала Олена, виявилося Шостою симфонією Чайковського.

— Агов, — сказав Аспірин.

Дівчинка випрямилась і зняла навушники.

— Доброго ранку, — сказав Аспірин.

— Ти рано встав, — мовила Олена.