НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Ні, бо це питаєте ви. Немає неприємних питань, окрім тих, що вбираються у поблажливість. Я не знаю, де бути прислугою вважається безчестям. Це прихисток для філософа, їжа для ледаря, а за правильної організації — позиція сили, а то й любові. Я не розумію, чому розумніші люди не роблять це своєю професією — не навчаться виконувати все добре й отримувати зиск. Хороший служник має абсолютну безпеку, і не через доброту свого хазяїна, а через звичку і лінощі. Людині важко змінити прянощі або акуратно розкласти власні шкарпетки. Вона радше триматиме поганого служника, ніж прожене його. Але хороший служник, а я служник чудовий, може цілковито керувати своїм хазяїном, казати йому, щó треба думати, як треба діяти, з ким треба одружитися, коли треба розлучитися, може для порядку залякати його на смерть або подарувати йому щастя, і врешті-решт може потрапити у його заповіт. Якби я схотів, я міг би пограбувати, обідрати, побити будь-кого з тих, кому служив, і отримав би лише подяку. Нарешті, у моїй ситуації я незахищений. Мій хазяїн боронитиме й захищатиме мене. Вам доводиться працювати і турбуватися. Я працюю менше і турбуюся менше. А я — чудовий служник. Поганий служник узагалі не працює і не турбується, але його все одно годують, одягають і захищають. Я не знаю іншого поля діяльності, яке б так рясніло некомпетентними працівниками і на якому досконалість — велика рідкість.

Семюель ловив кожне його слово, аж подався уперед.

Лі провадив:

— Приємно буде після такого повернутися до ламаної мови.

— До угіддя Санчесів недалеко. Чому ми зупинилися тут? — спитав Семюель.

— Трохи час говорити. Моя китайса хлопець номер один. Ви готова їхати вже?

— Що? А, зрозуміло. Але таке життя, напевне, дуже самотнє.

— Це єдина його вада,— відповів Лі.— Я подумую перебратися до Сан-Франциско і розпочати свою справу.

— Пральня абощо? Чи крамниця харчів?

— Ні. Вже й без того забагато китайських пралень і ресторанів. Я думав про книгарню. Мені це до вподоби, та й конкуренція невелика. Але навряд чи до цього дійде. Служник втрачає ініціативу.

3

Того ж дня Семюель і Адам проїхалися верхи по угіддях. Здійнявся вітер, як завжди по обіді, й жовта пилюка злетіла до неба.

— Чудова ділянка,— вигукнув Семюель.— Рідкісний шматок землі.

— Мені здається, що землю поступово видуває вітром,— зауважив Адам.

— Ні, просто потроху переносить з місця на місце. Ваша земля потрапляє на ранчо Джеймса, а ви отримуєте землю від Сауті.

— Але я не люблю вітру. Він мене дратує.

— Ніхто не любить вітру, коли він затяжний. Тварини теж нервуються і непокояться. Не знаю, чи помічали ви, але угору по долині люди саджають евкаліпти для захисту від вітрів. Евкаліпти завезли з Австралії. Кажуть, що вони виростають щороку на десять футів19. Чому б вам не посадити декілька рядів і подивитися, що з того вийде? З часом вони створять заслон для вітрів, та й дрова з них виходять пречудові.

— Гарна ідея,— похвалив Адам.— Але що мені потрібно насамперед, то це вода. Цей вітер розвіяв би всю воду, яку я б знайшов. От я й подумав, якщо викопати кілька колодязів і робити зрошення, орна земля не видувалася б. Гроші знайшлися б.

Семюель примружився на вітру.

— Я спробую знайти для вас воду, якщо хочете,— промовив він.— Я виготовив невеличкий насос, який швидко качає воду. Це мій власний винахід. Вітряк — штука доволі недешева. Можливо, мені вдалося б їх для вас збудувати і заощадити вам трохи грошей.

— Дуже добре,— сказав Адам.— Я не проти, щоб вітер працював на мене. А якщо я отримаю воду, то насаджу люцерну.

— Вона не приносить великої вигоди.

— Я не про це думаю. Кілька тижнів тому я об’їхав Грінфілд і Гонзалес. Туди заселилися якісь швейцарці. Вони мають чудове невелике молочне стадо і знімають чотири врожаї люцерни на рік.

— Чув про них. Вони завезли швейцарських корів.

Обличчя Адама світилося від планів на майбутнє.

— Ось це я й хочу робити. Продавати масло й сир, годувати свиней молоком.

— Ви прославите нашу долину,— сказав Семюель.— Від вас буде багато радості у прийдешньому.

— Якщо зможу роздобути воду.

— Я дістану для вас воду, якщо вона тут десь є. Я її знайду. Я привіз свою чарівну паличку,— він погладив роздвоєну палицю, приторочену до сідла.

Адам указав ліворуч, де простягалася широка рівнина, вкрита низькими заростями полину.

— Глядіть, тридцять шість акрів, рівних як підлога. Я там бурив. Орний шар у три з половиною фути20, згори пісок, а там суглинок на глибину орання. Сподіваєтеся знайти там воду?

— Не знаю,— відповів Семюель.— Побачимо.

Він зліз із коня, передав повід Адамові й відв’язав свою роздвоєну паличку. Обіруч він узявся за роздвоєні кінці й повільно пішов уперед, простягнувши руки і виставивши верхівку палички. Він рухався зиґзаґом. Одного разу він нахмурився, зробив два кроки назад, похитав головою і пішов далі. Адам повільно їхав слідом, тримаючи другого коня за повід.