НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Говорити китайса. Коса китайса носити — ви розуміти?

Семюель розсміявся на весь голос.

— У цьому є певна зручність,— сказав він.— Я сам хотів би мати отакий прихисток-схованку.

— Не знаю, чи вдасться мені пояснити,— провадив Лі.— Дуже важко, коли немає спільного досвіду. Як я розумію, ви народилися не в Америці.

— Ні, в Ірландії.

— А за декілька років ви тут можете повністю розчинитися; натомість я, який народився у Грас-Веллі, ходив тут до школи і навчався в Університеті Каліфорнії, не маю й шансу асимілюватися.

— А якщо відрізати косу, одягатися й розмовляти, як усі інші?

— Ні. Це я вже пробував. Для так званих білих я залишався китайцем, тільки ненадійним, не вартим довіри; водночас мої друзі-китайці почали мене сторонитися. З цим я покінчив.

Лі зупинився під деревом, зійшов на землю і відстібнув гнуздечку.

— Час поїсти,— оголосив він.— Я захопив харч. Будете?

— Звісно, буду. Дайте я сяду тут у затінку. Іноді я забуваю про їжу, і це дивно, бо я завжди голодний. Мені цікаво те, що ви розказали. Ваша оповідь має солодкий присмак компетентності. У мене зародилася думка, що вам варто повернутися до Китаю.

Лі саркастично всміхнувся.

— За кілька хвилин ви, напевне, не знайдете жодного шансу, який би я упустив у своїх життєвих пошуках. Їздив я і до Китаю. Мій батько був доволі успішною людиною. Але це не спрацювало. Там говорили, що я схожий на клятого іноземця; говорили, що я і розмовляю, як клятий іноземець. Я робив помилки у поводженні, я не знався на вишуканих манерах, які увійшли в обіг уже після того, як виїхав мій батько. Вони мене не хотіли. Хочете вірте, хочете ні, але тут я менше почуваюся чужинцем, ніж у Китаї.

— Мушу повірити вам, бо ви все обґрунтовуєте. Те, що ви розповіли, доведеться обдумувати щонайменше до двадцять сьомого лютого. Ви не проти моїх розпитувань?

— Власне, ні. Проблема з ламаною мовою в тому, що й думати починаєш ламано. Я багато пишу, щоб утримувати свою англійську на належному рівні. Слухати й читати не те саме, що говорити й писати.

— А ви не робите помилок? Тобто, не переходите на англійську?

— Ні. Гадаю, тут справа в тому, чого від тебе очікують. Дивишся людині в очі, бачиш, що вона чекає ламаної мови і шаркання ногами, от і говориш ламаною і шаркаєш.

— Мабуть, ви маєте рацію,— сказав Семюель.— Я, скажімо, переповідаю байки, бо люди приїжджають здалеку до мене посміятися. Я намагаюся їх смішити, навіть коли мені самому зовсім не весело.

— Але ж кажуть, що ірландці — народ щасливий, жартівливий.

— Згадайте про свою ламану мову і косу. Ірландці не такі. Вони — сумовиті люди, які мають дар страждати значно більше, ніж на це заслуговують. Кажуть, якби не море віскі, яке пом’якшує світ, вони б усі наклали на себе руки. Проте вони жартують, тому що цього від них чекають.

Лі скрутив кришечку на невеличкій пляшці.

— Хочете покуштувати? Це китайський напій нг-ка-пі.

— А що воно таке?

— Китайса бренді. Міцна напоя. Власне, це бренді, настояне на полину. Валить з ніг. Пом’якшує світ.

Семюель відпив з пляшки.

— На смак — як гнилі яблука,— скривився він.

— Так, але хороші гнилі яблука. Пийте так, щоб смак залишався на всьому язику.

Семюель зробив великий ковток і закинув голову.

— Ага, розумію, про що ви. Непогано.

— Беріть сандвічі, соління, сир, маслянку.

— Ви непогано запаслися.

— Так, постарався.

Семюель надкусив сандвіч.

— Я тут перебираю в голові з півсотні питань. Ваша оповідь викликає найважливіше. Можна спитати?

— Будь ласка. Єдине, про що я хочу вас попросити,— не розмовляти так зі мною, коли нас можуть почути інші. Це їх спантеличить, та й узагалі вони в це не повірять.

— Спробую,— погодився Семюель.— Якщо я схиблю, пам’ятайте, що мене тут тримають за геніального коміка. Нелегко розрубати людину навпіл і обрати потрібну половину.

— Здається, я вже здогадався, яке буде ваше наступне питання.

— І яке ж?

— Чому я задовольняюся роллю прислуги?

— Як це ви здогадалися?

— За логікою.

— Вас не обурює це питання?