НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— До речі: містер Траск саме подумує купити ранчо Бордоні, на старій землі Санчесів, пам’ятаєте?

— Чудово знаю його,— сказав Семюель.— Місце чарівне.

— Він питав про воду, і я сказав, що ви на тому знаєтеся краще від усіх.

Адам простягнув пляшку, Семюель делікатно відпив і обтер собі рот ліктем, щоб не замазатися сажею з рук.

— Я ще не вирішив остаточно,— пояснив Адам.— Просто розпитую.

— Господи, чоловіче, то починайте! Кажуть, небезпечно розпитувати ірландця, бо він вам наговорить. Сподіваюся, ви усвідомлюєте, на що йдете, коли даєте мені дозвіл говорити. Тут існують два погляди. Перший: мовчазна людина — мудра людина; другий: людина, яка не має слів, не має і думок. Звісно, я дотримуюся другого,— Лайза каже, що аж надміру. Що ви хочете знати?

— Скажімо, ранчо Бордоні. Наскільки глибоко треба бурити, щоб дійти до води?

— Залежить від місця — десь тридцять футів, десь сто п’ятдесят, а десь до центру землі.

— Але ви могли б знайти воду?

— Майже всюди, крім власної ділянки.

— Я чув, що у вас тут проблеми.

— Чули? Ясна річ, чули! Я кричу про це на повний голос.

— Там є ділянка у чотириста акрів біля самої річки. Може, під нею бути вода?

— Треба глянути. Здається, то доволі дивна долина. Якщо згодні потерпіти, я вам дещо про неї розповім, бо я там бував зі своїм буром. Голодна людина об’їдається подумки, то справді так.

Тут втрутився Луїс Ліппо:

— Містер Траск з Нової Англії. Він планує тут оселитися. Він уже бував тут на заході — служив у війську, воював з індіанцями.

— Справді? Тоді це вам говорити, а мені у вас навчатися.

— Я не хочу про те говорити.

— Чому ж? Спаси, Господи, мою родину і моїх ближніх, якби я воював проти індіанців!

— Я не хотів з ними воювати, сер.— Це «сер» зірвалося мимоволі.

— Так, розумію. Мабуть, ой як нелегко вбити людину, яку ти зовсім не знаєш і до якої не відчуваєш ненависті.

— А може, так якраз і легше,— зауважив Луїс.

— Ти маєш певну рацію, Луїсе. Просто є люди, для яких увесь світ — друзі, а є люди, які ненавидять самі себе і розмазують свою ненависть навколо, як масло на гарячому хлібі.

— Краще ви розкажіть мені про цей край,— попросив Адам стривоженим тоном, бо перед його очима постала моторошна картина навалених кучугурою трупів.

— А котра година?

Луїс вийшов з кузні й подивився на сонце:

— Близько десятої.

— Якщо я почну, мене вже не зупинити. Мій син Віль каже, що я розмовляю з деревами, коли не можу знайти собі овоч у людській подобі,— зітхнув він і сів на ящик для цвяхів.— Я сказав, що то дивовижна долина, але, можливо, я її такою сприймаю, бо сам народився у зеленому краї. Тебе це не дивує, Луїсе?

— Ні, я звідси нікуди не виїжджав.

— Я багато бурив там,— вів далі Семюель.— Щось там унизу, під нею, було — а може, є й тепер. Там на глибині дно океану, а під ним — отой інший світ. Але фермеру нема чого хвилюватися. На поверхні — чудова орна земля, особливо на рівнинах. Верхня долина — світла і піщана, але та горішня принадливість змивається взимку униз. На північ долина розширюється, земля стає чорніша, важча, може, й багатіша. Я гадаю, там колись були болота, і коріння століть згнило у землі, удобрило її, зробило родючою. Коли її ореш, трохи жирної глини змішується з чорноземом і тримає все докупи. Це десь на північ від Гонзалеза до гирла річки. А далі, вже навколо Салінаса, Бланко, Кастровіля і Мосс-Лендинга, болота залишилися. І якщо ті болота колись осушити, то земля буде найродючішою в цьому червоно-рудому світі.

— Він завжди розповідає, як-то воно буде колись,— втулив Луїс.

— Що ж, людський розум здатен мандрувати в часі, на відміну від тіла.

— Якщо я збираюся тут облаштуватися, мені необхідно знати, що і як буде,— заявив Адам.— Мої майбутні діти мешкатимуть тут.

Погляд Семюеля ковзнув поверх голів його відвідувачів, вирвався з темної кузні на яскраве сонце.

— Ви маєте знати, що під доброю частиною долини, в деяких місцях глибоко, в інших близько до поверхні, пролягає шар, що називається твердий піддон. Це глина, дуже щільна, масна на дотик. Вона буває у фут завтовшки, а буває й товстіша. І цей твердий піддон не пропускає воду. Якби його не було, зимові дощі просочувалися б на велику глибину, зволожували землю, а влітку піднімалися б знову до коріння. Та коли земля над піддоном повністю промокає, решта або стікає струмками, або загниває у калюжах. І це найгірше зло у нашій долині.

— Але жити тут зовсім непогано, правда?

— Правда, але людина не може заспокоїтися, знаючи, що може розбагатіти ще більше. Я подумав, що якби пробурити крізь твердий піддон тисячу отворів, вода проникала б углиб, і це б вирішило проблему. А потім я дещо спробував зробити з кількома шашками динаміту. Пробив один отвір крізь піддон і підірвав. Це зруйнувало частину піддону, і вода змогла потрапляти на глибину. Але, Господи Боже мій, уявіть лише, скільки знадобиться динаміту! Я читав, що один швед, отой, що й винайшов динаміт, має тепер нову вибухівку, потужнішу і безпечнішу. Можливе, вона допомогла б.

Луїс слухав наполовину глузливо, наполовину захоплено.

— Він тільки й думає, як усе змінити. Ніколи не задовольняється тим, що є.