НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Розповім вам усе спочатку,— вів далі Луїс.— Коли містер і місіс Гамільтони приїхали в наші місця, у них навіть і горщика нічного не було. Їм довелося узяти те, що залишилося,— державну землю, яку ніхто більше не хотів. Двадцять п’ять акрів такої землі не здатні прогодувати одну корову навіть у благодатні часи, а в лихі часи, як кажуть, звідти втікають і койоти. Люди тут дивуються, як узагалі виживають Гамільтони. Звісно, містер Гамільтон одразу взявся до роботи, так вони й жили. Працював, як наймит, доки не збудував молотарку.

— Схоже, він досяг успіху. Я чую про це зусібіч.

— Досяг успіху, аякже. Виростив дев’ятеро дітей. Але закладаюся, він не відклав і чотирьох монет на чорний день. Та й як би це йому вдалося?

Один бік фаетона підскочив, наїхав на велику круглу каменюку і знову вирівнявся. Коні аж почорніли від поту, під хомутами виступила піна.

— Залюбки поговорю з ним.

— Що ж, один гарний врожай він виростив: має чудових дітей, чемних і вихованих. Усі вони успішні, хіба що крім Джо. Джо — наймолодший, вони подумують послати його до коледжу, але з усіма решта все гаразд. Містерові Гамільтону є чим пишатися. Їхній дім на тому боці наступного підйому. Не забудьте сховати віскі, інакше вона розлютиться на вас.

Суха земля цокала на сонці, скрекотіли цвіркуни.

— Зовсім забута Богом земля,— промовив Луїс

— Почуваюся підлим,— сказав Адам.

— Тобто?

— Ну, я багатий, тож не мушу мешкати у такому місці.

— Я також, але підлим не почуваюся. Я просто страшенно радий.

Коли фаетон викарабкався на вершину підйому, Адам поглянув униз на скупчення будівель, які становили обійстя Гамільтонів: хата з численними прибудовами, хлів, кузня-майстерня, каретний сарай. Місце було сухе, випалене сонцем — жодних великих дерев, тільки маленький садочок, який поливався з лійки.

Луїс обернувся до Адама, і в його голосі прозвучала нотка ворожості.

— Хочу вам дещо чітко пояснити, містере Траск. Дехто, побачивши Семюеля Гамільтона вперше, може подумати, що він верзе дурниці. Він говорить не так, як усі інші. Він ірландець. І він має купу планів — сто планів на день. А ще він має купу надій. Господи Боже мій, як жити на цій землі, якщо не маєш купу надій! Але затямте одне: він — чудовий робітник, чудовий коваль, і деякі його плани спрацьовують. Я чув деякі його прогнози, і вони справджувалися.

Адама стривожив цей натяк на загрозу.

— Я не з тих, хто погано говорить про людей,— сказав він і раптом відчув, що для Луїса він чужак і ворог.

— Я просто хотів усе роз’яснити. Бо є тут люди, які прибувають зі Сходу і вважають, що коли людина не має грошей, вона — нікчема.

— Мені й на думку не спало б...

— Може, містер Гамільтон і не має зайвих чотирьох монет, але він тутешній, і ми його поважаємо. А ще він створив найкращу на світі родину. Просто хочу, щоб ви це затямили.

Адам хотів був щось сказати на свій захист, але передумав.

— Затямлю. Дякую, що пояснили.

Луїс знову подивився перед собою.

— А от і він — бачите, біля майстерні? Мабуть, почув, що ми під’їжджаємо.

— У нього борода? — Адам уважно придивлявся.

— Еге ж, красива борода. Вона швидко сивіє, вже як сіль з перцем.

Вони проїхали повз каркасний будинок і побачили місіс Гамільтон, яка дивилася на них у вікно, а потім зупинилися перед майстернею, де на них чекав Семюель.

Адам побачив міцного чоловіка з бородою, як у патріарха; вітер ворушив його пухнасте сивувате волосся. Щоки над бородою, де сонце опалило його ірландську шкіру, були рожеві. Він був одягнений у чисту синю сорочку, комбінезон і шкіряний фартух. Рукава сорочки були закасані, м’язисті руки теж були чисті. Тільки долоні й пальці почорніли від ковальського горна. Охопивши поглядом його постать, Адам подивися Семюелю в очі — блакитні, сповнені молодечого захвату. Зморшки навколо очей нагадували промінчики, такі утворюються від сміху.

— Луїсе,— сказав Семюель,— радий тебе бачити. Навіть у нашому чарівному маленькому раю ми любимо бачити друзів.

Він усміхнувся до Адама, а Луїс пояснив:

— Я привіз до вас містера Адама Траска. Він новенький, приїхав зі сходу, хоче тут оселитися.

— Дуже приємно,— відповів Семюель.— Руки потиснемо іншим разом. Не хочу бруднити вам долоню своїми ковальськими гачками.

— Я привіз трохи металобрухту, містере Гамільтон. Зробите мені косинці? Рама на моїй жниварці розвалилася вщент.

— Звісно, зроблю, Луїсе. Вилізайте з фаетону. Відведемо коней у затінок.

— Тут у нас шматок оленини, а містер Траск привіз вам дещо цікавеньке.

Семюель озирнувся на будинок:

— Гадаю, ми витягнемо ваше дещо цікавеньке, коли поставимо запряжку за сарай.

Адам чув у його голосі мелодійний ритм, проте не міг помітити жодного слова, яке б вимовлялося з акцентом.

— Луїсе, чи не розпряжеш своїх коней? Я віднесу оленину в дім. Лайза зрадіє. Вона любить печеню з оленини.

— Хтось із молодих удома є?