Там, де Адам оселився, він збирався осісти і дати постійну домівку своїм ненародженим дітям. Він боявся, що може купити якесь місце, а потім побачить інше, яке йому сподобається більше, але ранчо Санчесів безнастанно притягувало його. З появою Кейті його подальше життя вимальовувалося як довге і радісне. Але він не втрачав обачності. Він виїздив на двоколці або верхи та виходив пішки кожний фут цієї землі. Він пробурив її на чималу глибину, щоб перевірити, помацати й понюхати, яка вона там. Він розпитував про маленькі дикі рослини на полях, на берегах річки, на пагорбах. У вологих місцях він ставав навколішки і роздивлявся звірині сліди у багнюці — пуми й оленя, койота і кугуара, скунса і горностая, затоптані лапками куріпок. Він пробирався крізь верболіз і платани, крізь зарості дикої ожини біля річки, гладив стовбури віргінських дубів і падубів, торкався вересу, лавра, шипшини.
Бордоні стежив за ним, примруживши очі, й наливав собі келихи червоного вина з власного невеличкого винограднику на пагорбах. Бордоні любив трохи випити після полудня. Й Адам, який досі ніколи не пив вина, призвичаївся до нього.
Адам безупинно цікавився, щó думає Кейті про це ранчо. Подобається воно їй? Буде вона там щаслива? Але він не дослухався до її ухильних відповідей. Він вважав, що вона поділяє його захоплення. У вестибюлі готелю «Кінг-Сіті» він розмовляв з чоловіками, які збиралися біля грубки і читали газети, надіслані з Сан-Франциско.
— Я думаю про воду,— сказав він якогось вечора.— Не знаю, на який глибині можна викопати колодязь.
Один зі скотарів ляснув себе по колінах:
— Зверніться до Сема Гамільтона. Він знає тут про воду більше, ніж будь-хто. Він усе розкаже. Він пробурив половину колодязів у наших краях.
Його товариш засміявся:
— Сем має законний привід цікавитися водою. На його ранчо немає і краплі води.
— Слухайте, що я вам скажу. Я їду до Сема замовити косинці. Можу взяти вас із собою, якщо хочете. Вам сподобається містер Гамільтон. Він чудова людина.
— Такий собі геніальний комік,— додав його приятель.
3
Вони вирядилися на ранчо Гамільтонів у фаетоні Луїса Ліппо — сам Луїс і Адам Траск. Залізні застібки деренчали по скрині, а оленяча нога, закутана у вогку мішковину для прохолоди, підстрибувала в такт руху. У ті дні існував звичай привозити з собою якусь пристойну їжу як гостинець, якщо ви їхали до когось у гості, бо вас запрошували залишитися на обід, інакше хазяї образяться. Але гості могли б сильно урізати тижневе харчування сім’ї, якщо не відшкодовували те, що з’їдали. Чверть свині або яловичий огузок були тим, що треба. Луїс відрізав кусень оленини, а Адам захопив пляшку віскі.
— Слухайте, що я вам скажу,— почав Луїс.— Містер Гамільтон зрадіє, але місіс Гамільтон спиртного не терпить. На вашому місці я б сховав пляшку під сидінням, а коли ми під’їдемо до кузні, от тоді ви її й витягнете. Ми так завжди робимо.
— Невже вона не дозволяє чоловікові перехилити чарку?
— Хіба що одну краплю,— відповів Луїс.— Вона має непохитні принципи. Просто візьміть і сховайте пляшку під сидінням.
Вони звернули з битого шляху на роздовбані колії, розмиті зимовими дощами. Коні натягували хомути, фаетон розкачувався і хитався. Той рік не був добрий для пагорбів, і вже в червні вони висохли, а каміння проступало крізь убогу, пожухлу траву. Дикий овес не піднявся і на шість дюймів над землею, ніби розуміючи, що коли він не дасть насіння швидко, то не дасть уже ніколи.
— Не дуже-то весела місцевість,— зауважив Адам.
— Весела? Та що ви, містере Траск, ця місцевість вам розіб’є серце вщент. Весела! У містера Гамільтона чималенько землі, але він би на ній з голоду помер з усіма своїми дітьми. Ранчо не може їх прогодувати. Чим він тільки не займається, щоб зводити кінці з кінцями, та й хлопці вже починають щось заробляти. У них дуже порядна родина.
Адам вдивлявся у темні зарості мескіту, які визирали з лощини.
— Чого ж він взагалі осів у такому місці?
Луїс Ліппо, як і кожна людина, любив ділитися своїми міркуваннями, а надто з чужинцями, та ще й коли поруч не було нікого з місцевих, які могли б йому суперечити.
— Слухайте, що я вам скажу,— розпочав він.— Візьміть мене — мій батько був італієць. Приїхав сюди через якісь неприємності, але гроші у нього були. Моє ранчо не дуже велике, але доволі гарне. Його купив батько. Він сам його знайшов. Тепер візьмімо вас — не знаю, скільки у вас грошей, і питати не буду, але кажуть, що ви збираєтеся купити ферму старого Санчеса, а Бордоні не з тих, хто щось віддасть за так. Ви мусите бути багатенький, бо інакше і мріяти не могли би про це.
— Гроші я таки маю,— скромно сказав Адам.
Александр Васильевич Сухово-Кобылин , Александр Николаевич Островский , Жан-Батист Мольер , Коллектив авторов , Педро Кальдерон , Пьер-Огюстен Карон де Бомарше
Драматургия / Проза / Зарубежная классическая проза / Античная литература / Европейская старинная литература / Прочая старинная литература / Древние книги