НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Чоловік, закоханий так пекуче, здатен на самотортури, у які важко повірити. Містер Едвардс хотів від усього серця вірити в її доброчесність, але його примушували не вірити — передусім власні ядучі підозри, а там і її спалах злості. Майже інтуїтивно він почав відкривати правду, водночас не бажаючи її приймати. Він знав, наприклад, що Кетрін не покладе його гроші до банку. Один з його агентів, за допомогою складної системи дзеркал, викрив схованку в підвалі, де вона ховала гроші.

Одного дня з детективного агентства, до якого він звернувся, прийшов пакет. Там була вирізка зі щотижневої газети одного невеличкого містечка з повідомленням про пожежу. Містер Едвардс уважно її прочитав. Його груди й живіт ніби заповнилися розплавленим металом, а в очах закрутилися червоні кола. Справжній страх змішався з коханням, а з такої суміші в осад випадає жорстокість. Він ледь дочвалав до дивана в своєму кабінеті, у голові в нього паморочилося, він упав долілиць на диван, і холодна чорна шкіра оббивки трохи остудила його палючий лоб. Якийсь час він пролежав, звісивши голову, ледь дихаючи. Поступово у голові прояснилося. В роті відчувався солоний присмак, напружені від гніву плечі боліли. Але містер Едвардс був спокійний, і його намір прорізав мозок, як гострий промінь прожектора — темну кімнату.

Він неквапом перевірив свою валізу, як це зазвичай робив, збираючись відвідувати свої групи: чисті сорочки й білизна, халат і пантофлі, а ще важкий арапник, скручений у кутку валізи.

Важко ступаючи, він пройшов крізь маленький садок перед цегляним будиночком і подзвонив у двері.

Кетрін відчинила одразу. Вона була в жакеті й капелюшку.

— Ой! — скрикнула вона.— Як шкода! Мені саме треба ненадовго піти.

Містер Едвардс поставив валізу.

— Ні,— промовив він.

Вона уважно на нього подивилася. Щось змінилося. Він незграбно просунувся повз неї і почав спускатися сходами до підвалу.

— Куди це ти? — мало не заверещала вона.

Він не відповів. За хвилину він постав перед нею з невеличкою дубовою скринькою в руках. Відкрив свою валізу і поклав туди скриньку.

— Це моє,— тихо сказала вона.

— Знаю.

— Що ти собі надумав?

— Гадаю, ми виберемося у невеличку подорож.

— Куди? Я не можу їхати.

— До одного містечка у штаті Коннектикут. Маю там справу. Якось ти сказала мені, що хочеш працювати. От і працюватимеш.

— Я вже не хочу. Ти не можеш мене примусити. Та я зараз поліцію викличу!

Він так жахливо посміхнувся, що вона позадкувала. У скронях її запульсувала кров.

— Може, ти схочеш відвідати своє рідне місто,— сказав він.— Там кілька років тому була сильна пожежа. Ти пам’ятаєш ту пожежу?

Її очі промацували його, вдивлялися в його обличчя в пошуках вразливого місця, але погляд його залишався упевненим і жорстким.

— Чого ти від мене хочеш? — спокійно спитала вона.

— Щоб ти поїхала зі мною у невеличку подорож. Ти ж казала, що хочеш працювати.

Вона могла зробити лише одне — поїхати з ним і дочекатися своєї нагоди. Не зможе він стежити за нею повсякчас. Зараз йому суперечити небезпечно — краще змиритися і вичекати. Це завжди спрацьовує. Завжди спрацьовувало. Але його слова по-справжньому налякали Кетрін.

У маленькому містечку вони зійшли з потяга у сутінках, пройшли його єдиною темною вулицею і опинилися за містом. Кетрін була насторожі. Вона не знала його плану. У торбинці в неї лежав нагострений ніж.

Містер Едвардс думав, що знає, чого хоче. Він хотів її добряче відлупцювати і помістити в одну з кімнат у таверні нагорі, потім знову відлупцювати і перевезти до іншого містечка, і так далі, поки від неї вже не буде ніякої користі. Він її викине. Місцевий констебль припильнує, щоб вона не втекла. Ніж його не тривожив. Він про нього знав.

Перше, що він зробив, коли вони зупинилися у потаємному місці між кам’яною стіною і рядом кедрів, це вихопив у неї з рук торбинку і закинув за стіну. Ось і все щодо ножа. А от щодо себе він нічого не знав, бо ніколи раніше в житті не закохувався у жінку. Він думав, що просто хоче покарати її. Але двох ударів арапником виявилося мало. Він кинув батіг на землю і почав гамселити її кулаками. Він не дихав, а пронизливо вив.

Кетрін силувалася не впасти у паніку. Намагалася ухилятися від кулаків, які її молотили, або принаймні якось зменшити шкоду від них, та врешті-решт її заполонив страх, і вона спробувала утекти. Він наскочив на неї, збив з ніг, і вже кулаків було замало. Його нестямна рука ухопила з землі каменюку, і холодне самовладання луснуло під тиском червоної бурхливої хвилі.