НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Лі варив абрикоси. Він відійшов від плити, причинив кухонні двері й повернувся назад.

— Я не хочу, щоб він туди йшов,— сказав він.

— Чому?

— Гадаю, проблема не в очах. Дізнавшись про це, він занепокоїться. Хай ще побуде, як є. Він переніс сильне потрясіння. Нехай трохи відійде. Я читатиму йому все, що він захоче.

— А що з ним, по-твоєму?

— Не хочу говорити. Я думав, чи не покликати доктора Едвардса — просто щоб він зайшов, привітався.

— Роби, як знаєш,— сказав Кел.

— Келе, ти бачив Абру?

— Звісно, бачив. Але вона втікає від мене.

— Невже ти не можеш її упіймати? — спитав Лі.

— Чому ж ні? Я міг би збити її з ніг, вдарити кулаком в обличчя і примусити говорити зі мною. Але не хочу.

— Спробуй бодай заговорити. Іноді перепони настільки благенькі, що падають, лише їх торкнешся. Дожени її. Скажи, що її бачити хочу я.

— Не хочу.

— Ти почуваєшся винним, так?

Кел не відповів.

— Вона тобі не подобається?

Кел не відповів.

— Якщо ти так робитимеш і далі, тобі буде тільки гірше, а не краще. Не тримай усе в собі. Я тебе попереджаю. Не тримай усе в собі.

— Ти що, хочеш, щоб я розповів батькові, щó я накоїв? — вигукнув Кел.— Я розповім, якщо ти мені звелиш.

— Ні, Келе. Не зараз. Та коли йому покращає, тобі доведеться розповісти. Задля твоєї власної користі. Не можна тягти це самому. Воно тебе вб’є.

— Може, мене і варто вбити.

— Припини! — холодно наказав Лі.— Це найдешевший спосіб потурання собі. Припини негайно!

— А ти навчи, як припинити,— попросив Кел.

Лі перемінив тему.

— Не розумію, чому Абра до нас не заходить — хоч би раз завітала.

— Не має в неї тепер причини тут бувати.

— Вона не така. Щось трапилося. Ти її бачив?

— Та кажу ж, бачив,— скривився Кел.— Ти теж божеволієш. Я намагався поговорити з нею тричі. Вона йшла від мене геть.

— Щось трапилося. Вона хороша жінка — справжня жінка.

— Вона дівчинка,— сказав Кел.— Аж смішно, коли ти називаєш її жінкою.

— Ні,— лагідно заперечив Лі.— Деякі стають жінками з моменту народження. Абра має принадливість жінки, і сміливість — і силу — і мудрість. Вона розуміє життя і приймає життя. Я б побився об заклад, що вона не може бути дріб’язковою, чи підлою, чи навіть марнославною, хіба що бути гарненькою — марнославство.

— А ти про неї дуже високої думки.

— Достатньо високої, щоб знати — вона нас не кине. А ще,— додав Лі,— я за нею скучив. Попроси її зайти побачитися зі мною.

— Кажу ж тобі, вона від мене втікає.

— То дожени її. Скажи, що я хочу з нею побачитися. Я за нею скучив.

— Поговоримо зараз про батькові очі? — спитав Кел.

— Ні,— відповів Лі.

— Поговоримо про Арона?

— Ні.

3

Наступного дня Кел намагався захопити Абру наодинці, але тільки після уроків побачив, як вона йде просто перед ним. Він завернув за ріг, пробіг паралельною вулицею, повернувся назад, прорахував час і відстань, тож виріс перед нею, коли вона, не кваплячись, йшла додому.

— Привіт,— сказав Кел.

— Привіт. А мені здалося, я бачила тебе позаду.

— Так і є. Я оббіг квартал, щоб перехопити тебе. Мені треба з тобою поговорити.

Вона серйозно поглянула на нього.

— Ти міг би це зробити і не оббігаючи цілий квартал.

— Я вже пробував поговорити з тобою у школі. А ти йшла геть.

— Ти злився. Я не хотіла говорити з тобою, коли ти злий.

— Звідки ти знаєш, що я злився?

— Це було видно по твоєму обличчю, по тому, як ти ходив. Зараз ти не злий.

— Ні, не злий.

— Хочеш понести мої підручники? — Абра всміхалася.

Його охопило тепло.

— Так... так, хочу,— Кел узяв її книжки під пахву і пішов поруч.— Лі хоче тебе бачити. Він попросив мене переказати тобі.

— Справді? — зраділа Абра.— Скажи йому, що я зайду. А як твій батько?

— Не дуже. У нього очі болять.

Вони йшли мовчки, але Кел не міг довго терпіти.

— Ти знаєш про Арона?

— Знаю,— мовила вона й помовчала.— Розгорни мій зошит і подивися на другій сторінці.

Кел пошукав серед підручників. У зошиті лежала дешева листівка. «Люба Абро, я не почуваюся чистим. Я не гідний тебе. Не жалкуй. Я в армії. Не наближайся до мого батька. Прощавай. Арон»,— було написано на ній.

Кел різко захлопнув книжку.

— От гад,— пробурмотів він собі під ніс.

— Що?

— Нічого.

— Я почула, що ти сказав.

— Ти знаєш, чому він поїхав?

— Ні. Думаю, можу здогадатися — скласти два і два. Але не хочу. Я не готова до... Хіба що ти мені сам хочеш розповісти.

— Абро,— раптом спитав Кел.— Ти ненавидиш мене?

— Ні, Келе, але ти трохи ненавидиш мене. Тільки чому?

— Я... я тебе боюся.

— Даремно.

— Я зробив тобі більше зла, ніж ти гадаєш. І ти — дівчина мого брата.

— Яке ти мені міг зробити зло? І я зовсім не дівчина твого брата.

— Гаразд,— гірко сказав Кел,— я тобі розповім, але не забувай, що ти мене сама попросила. Наша мати була повія. Вона тримала заклад тут, у місті. Я про це дізнався дуже давно. У вечір Дня подяки я відвів туди Арона і показав йому її. Я...

— А він що зробив? — схвильовано вигукнула Абра.

— Він розлютився — просто оскаженів. Горлав на неї. Надворі збив мене з ніг і втік. Наша люба матуся наклала на себе руки; а мій батько, він... з ним щось трапилося. Тепер ти все про мене знаєш. Тепер ти маєш причину триматися від мене якнайдалі.