НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Горейс Квін згадав, як допитував Адама багато років тому, пам’ятав його як страждальця. Він і досі бачив оті його зацьковані, нажахані очі. Тоді він дивився на Адама як на людину такої великої чесності, що не міг побачити нічого іншого. Але потім він часто зустрічався з Адамом. Вони обоє належали до масонської ложі. Вони разом проходили посвячення. Горейс став магістром ложі слідом за Адамом, і вони обоє мали особливі масонські відзначки. Але Адам був відсторонений — невидима стіна відділяла його від світу. Не можна було дістатися до нього — і він не міг дістатися до вас. Але у тому давньому стражданні стіни не було.

Через свою дружину Адам торкнувся реального світу. Горейс уявив її зараз — сіру, вимиту, з голками в горлі, з гумовими трубочками формаліну, які звисають зі стелі.

Адам не здатний на безчесний учинок. Йому нічого не потрібно. Для безчесного вчинку треба чогось сильно прагнути. Шериф не знав, щó відбувається за тією стіною — які тривоги, які радості, які муки.

Він поворушився, щоб не сильно тиснуло ногу. У домі було тихо, хіба тільки кава булькала. Щось довго іде Адам зі своєї призовної комісії. Шерифа приємно здивувала думка: я старішаю, і це мені цілком до вподоби.

Він почув, як Адам відчиняє вхідні двері; Лі теж почув і кинувся до вестибюлю.

— До нас прийшов шериф,— сказав він Адаму, можливо, щоб попередити.

Адам увійшов з усмішкою на губах і простягнув руку.

— Привіт, Горейсе, маєте ордер?

Зовсім непогана спроба пожартувати.

— Добридень,— відповів Квін.— Ваш служник збирається почастувати мене кавою.

Лі вийшов на кухню і загримів посудом.

— Щось трапилося, Горейсе? — запитав Адам.

— На моїй роботі повсякчас щось трапляється. Зачекаю своєї кави.

— Не зважайте на Лі. Він так і так підслуховує. Чує все і крізь зачинені двері. Я нічого від нього не приховую, бо не можу.

Лі повернувся з тацею. Він усміхався якимсь своїм думкам, і коли налив кави і вийшов, Адам знову спитав:

— Щось трапилося, Горейсе?

— Та нібито ні. Адаме, ота жінка ще з вами одружена?

Адам застиг.

— Так. А в чому річ?

— Вона вчора наклала на себе руки.

Обличчя Адама скривилося, очі наповнилися сльозами. Він спробував щось сказати, але не зміг, затулив обличчя руками і розридався.

— Біднятко моє кохане! — вирвалося у нього.

Квін сидів тихо, даючи Адамові час оговтатися, і невдовзі Адам опанував себе і підвів голову.

— Вибачте, Горейсе,— промовив він.

З кухні зайшов Лі, дав Адаму в руки вологий рушник, Адам промокнув ним очі й віддав Лі.

— Цього я не очікував,— на обличчі Адама проступив сором.— Що мені треба робити? Я її заберу. Я її поховаю.

— На вашому місці я б цього не робив,— сказав Горейс.— Тобто, якщо ви не вважаєте це своїм обов’язком.

І він витяг з кишені заповіт і простягнув його Адаму.

Адам відсахнувся.

— Це... це її кров?

— Та ні. Кров зовсім не її. Читайте.

Адам прочитав оті два рядки і почав уважно роздивлятися папір з обох боків.

— Він не знає — не знає, що вона його мати.

— Ви йому так і не розповіли?

— Ні.

— Господи Ісусе! — сказав шериф.

— Я переконаний,— серйозно почав Адам,— що він не схоче нічого від неї узяти. Пропоную просто порвати цей заповіт і забути. Якби Арон знав, не думаю, що він хоч щось від неї б узяв.

— Боюся, це неможливо,— сказав Квін.— Ми і так робимо чимало протизаконного. Вона мала банківський сейф. Не можу відкрити вам, де я узяв заповіт і ключі. Я сходив до банку. Не чекаючи на судовий ордер. Думав, щось зможе прояснитися...— (Він не розповів Адаму, що хотів перевірити, чи немає там інших світлин).— Так от, старий Боб дозволив мені відімкнути сейф. Ми завжди зможемо це заперечити. Там лежить понад сто тисяч доларів у золотих сертифікатах. Пачки й пачки грошей — нічого, крім клятих грошей.

— Нічого?

— Лише одне — свідоцтво про шлюб.

Адам відкинувся в кріслі. Його знову оповила відстороненість, м’які захисні завіси між ним і світом. Він побачив свою каву і зробив ковток.

— І що ж я, по-вашому, мушу робити? — спитав він спокійно і серйозно.

— Можу сказати лише те, що зробив би я сам,— відповів шериф Квін.— Вам необов’язково дослухатися моєї поради. Я би просто зараз покликав хлопця. Розповів йому геть усе, усе начистоту. Я б навіть пояснив йому, чому не розповідав раніше. Йому — скільки йому років?

— Сімнадцять.

— Уже дорослий чоловік. Рано чи пізно він би все одно дізнався. Краще, якщо він почує все.

— Кел знає,— сказав Адам.— Цікаво, чому вона склала заповіт на Арона.

— Бозна чому. То що ви думаєте?

— Не знаю, тому зроблю, як ви радите. Ви залишитеся зі мною?

— Звісно, залишуся.

— Лі,— гукнув Адам,— поклич до мене Арона. Він уже прийшов додому, сподіваюся?

У дверях показався Лі. Його важкі повіки на мить опустилися, потім піднялися.

— Ще ні. Може, він повернувся до коледжу.

— Він би мені сказав. Знаєте, Горейсе, ми випили чимало шампанського на День подяки. А де Кел?

— У себе в кімнаті.

— Тоді поклич його. Хай прийде сюди. Кел мусить знати.

Обличчя в Кела було змучене, плечі знесилено зігнулися, але вираз він мав напружений, замкнутий, хитрий і злобний.

— Не знаєш, де твій брат? — спитав у нього Адам.

— Ні, не знаю,— відповів Кел.