НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Квін написав імена на аркуші паперу. Потім підвівся на свою кульгаву ногу і підійшов до залізної грубки біля північної стіни кабінету. Зім’яв журнал «Салінас Морнінг Джорнал», підпалив його і вкинув у грубку, а коли вогонь розгорівся, вкинув у полум’я і конверти, поправив в’юшку і причинив дверцята. Вогонь гудів, жовте полум’я підморгувало крізь слюдяні віконця перед грубкою. Квін витер руки, немов вони забруднилися.

— Негативи також тут,— сказав він.— Я обшукав її бюро. Більше знімків немає.

Відвідувач спробував заговорити, але зумів тільки хрипко прошепотіти:

— Дякую, Горейсе.

Шериф, накульгуючи, повернувся до свого столу й узяв свій список.

— Я хочу, щоб ви дещо для мене зробили. Ось список. Перекажіть усім, хто в ньому є, що я спалив ті світлини. Ви їх усіх добре знаєте. І від вас вони це зможуть прийняти. Ніхто не святий. Зустріньтеся з кожним віч-на-віч і перекажіть точно, що сталося. Дивіться сюди! — він прочинив дверцята грубки і поворушив коцюбою почорнілі аркуші, поки вони не розсипалися на порох.— Перекажіть їм оце,— повторив він.

Відвідувач подивився на шерифа, і Квін зрозумів, що немає на землі сили, яка б урятувала його від ненависті цього чоловіка. До кінця життя між ними стоятиме бар’єр, проте жоден з них ніколи того не визнає.

— Горейсе, просто не знаю, як вам дякувати.

А шериф сумно промовив:

— Усе гаразд. Хотів би я, щоб мої друзі зробили таке задля мене.

— Сука паскудна! — тихо сказав відвідувач, і Горейс Квін знав, що частина цього прокляття стосувалася його.

А ще він знав, що недовго йому залишилося бути шерифом. Ці сповнені провини люди схочуть його прибрати, їм доведеться це зробити. Він зітхнув і сів за стіл.

— Ідіть собі обідати,— сказав він.— Мені ще треба попрацювати.

О чверть на першу шериф Квін звернув з Головної вулиці на Центральну авеню. У булочній Рейно він купив французький батон, ще теплий, з апетитним ароматом дріжджового тіста.

Він тримався за перила, піднімаючись сходами на веранду Трасків.

Двері відчинив Лі, замість фартуха пов’язаний кухонним рушником.

— Його зараз нема вдома,— повідомив китаєць.— Але він скоро повернеться. Я телефонував у призовну комісію. Чекаю на нього.

Лі впустив шерифа в дім, проводив до вітальні та всадовив його там.

— Як щодо чашки хорошої гарячої кави? — спитав він.

— Не відмовлюся.

— Щойно зварив.

І Лі пішов на кухню.

Квін оглянув затишну вітальню. Він відчув, що вже сам не хоче залишатися надовго на своїй посаді. Йому пригадалися слова одного лікаря: «Я люблю приймати дитину, бо коли я виконую свою роботу добре, в кінці з’являється радість». Шериф часто думав про цю фразу. Йому здавалося, що коли він виконує добре свою роботу, в кінці її для когось з’являється горе. Те, що його робота необхідна, втрачало для нього свою значущість. Скоро він піде у відставку, хоче він того чи ні.

Кожна людина малює собі таку картину свого життя на пенсії чи у відставці, де вона робить усе, на що завжди бракувало часу під час роботи,— подорожує, читає книжки, які вона нібито читала, хоча насправді до них не доходили руки. Упродовж років шериф мріяв, як чудово проводити час на риболовлі й полюванні, блукати в горах Санта-Лючія, ночувати біля напівзабутих річок. І от тепер, коли цей час майже настав, він зрозумів, що воно йому зовсім не потрібно. Якщо спати на землі, розболиться нога. Він згадав, яка важка туша оленя, як нелегко її тягти на собі з того місця, де він був застрелений. Та й узагалі, щиро кажучи, шериф уже розлюбив дичину. Мадам Рейно могла б вимочити оленину у вині, додати приправи, але, дідько, в такий спосіб і старий черевик добре смакуватиме.

Повернувся Лі з кавником-перколятором. Квін чув, як плюскається вода під скляним ковпачком, і його пильна, натренована увага підказала, що Лі сказав неправду про щойно зварену каву.

Старий шериф мав непогану голову на карку, його спостережливість загострилася від роботи. Він міг чітко пригадати обличчя, сцени, розмови. Він міг їх прокручувати в пам’яті, як платівку або фільм. Він думав про оленину, але його мозок оцінював вітальню і натякав: «Тут щось не так, тут щось дивне».

Шериф дослухався до внутрішнього голосу і роздивився вітальню: квітчастий ситець шпалер, тюлеві фіранки, біла ажурна скатертина на столі, диванні подушки покриті яскравою набивною тканиною. Це була жіноча кімната у домі, де мешкали самі чоловіки.

Він подумав про свою власну вітальню: все, що там було, крім підставки для люльок, вибрала, купила і розставила місіс Квін. Якщо подумати, то і його підставку для люльок придбала теж вона. І це також була жіноча кімната. Але тут усе підробка. Вона аж надто жіночна — кімната для жінки, облаштована чоловіком, усе з перебором. Мабуть, це робив Лі. Адам навіть і уваги б не звернув, не те що не облаштовував,— ні, це Лі намагався створити домашнє вогнище, а Адам цього і не бачив.