Пляшка вислизнула з рук, і Кел знепритомнів, але й непритомного його нудило. До провулку заскочив у своїх справах серйозний короткошерстий вуличний пес із хвостом-бубликом, понюхав Кела й обійшов його десятою дорогою. Знайшов Кела Джо Лагуна і також понюхав. Джо збовтав пляшку, що притулилася до ноги Кела, подивився на неї у світлі ліхтаря і побачив, що вона ще на третину повна. Він пошукав корок, але не знайшов. Тоді він пішов собі далі, заткавши пляшку пальцем, щоб віскі не видихалося.
Коли світанковий заморозок повернув Кела у хворий світ, він поплентався додому, як розчавлений жук. Іти було недалеко, до кінця провулку і через вулицю.
Лі почув, як він заходить, і занюхав його гидотність, коли він пропхався через вестибюль до своєї кімнати і впав на ліжко. У Кела тріщала від болю голова, і сон його не брав. Він не міг чинити опір смутку і не мав засобів захистити себе від сорому. За деякий він час він зробив найкраще з усього можливого: вимився у крижаній воді, тер і шкрябав своє тіло пемзою, і біль від цього тертя здавався йому приємним.
Він розумів, що мусить зізнатися у своїй провині батькові й вимолити в нього прощення. І ще він мусить упокоритися перед Ароном, не лише зараз, а назавжди. Без цього він не зможе жити. Проте, коли його покликали і він став у вітальні перед шерифом Квіном і батьком, він був роздратований і злий, як пес, а його ненависть до самого себе виплеснулася на всіх інших,— отака він мерзенна погань, ніхто не любить його, і він не любить нікого.
Потім він повернувся до себе, і його захлеснуло почуття власної провини, і він не знав, як її подолати.
Його охопив панічний страх за Арона. Він міг поранитися, міг наразитися на якусь біду. Арон ніколи не вмів пильнуватися. Кел знав, що мусить повернути Арона, знайти його і допомогти знову стати таким, як раніше. І все це необхідно зробити, навіть якщо доведеться пожертвувати собою. І тут ідея самопожертви захопила його, як це завжди буває з людьми, що потерпають від почуття глибокої провини. Арон почує про його жертву і повернеться.
Кел підійшов до комода й витяг з шухляди пакет, схований під носовичками. Він оглянув кімнату і поставив на комод порцелянову тарілочку. Потім глибоко вдихнув, і холодне повітря видалося йому солодким. Він узяв одну з хрустких купюр, зігнув її посередині під кутом, чиркнув сірником об стіл і підпалив купюру. Цупкий папір скрутився і почорнів, спалахнуло полум’я, і тільки коли воно мало не обпалило йому пальці, Кел кинув обвуглений папірець на тарілку. Він відділив від пачки ще одну купюру і підпалив її.
Коли було спалено вже шість, до кімнати, не постукавши, увійшов Лі.
— Мені запахло горілим,— сказав він, а потім побачив, щó робить Кел, і зойкнув.
Кел внутрішньо приготувався до атаки. Але нічого не сталося. Лі склав руки на животі та стояв мовчки — чекав. Кел уперто палив купюру по купюрі, поки не спалив усі й не розтер на порох чорні скоцюрблені залишки. Він чекав, коли Лі щось скаже, але Лі застиг у незворушному мовчанні.
Нарешті заговорив Кел.
— Ну, починай, ти ж хочеш побалакати зі мною. Починай!
— Ні,— відповів Лі.— Не хочу. І тобі немає потреби говорити зі мною — я тут ще трохи побуду та й піду. Посиджу тут,— він притулився на стільці, склав руки і чекав. На обличчі у нього виступила усмішка — Лі всміхався до себе і мав вираз, який називають незбагненним.
Кел обернувся до нього:
— Я тебе можу пересидіти.
— Хіба що на парі,— відповів Лі.— Але день у день, рік у рік,— хто знає? — сторіччя у сторіччя,— ні, Келе, тобі не пересидіти мене. Ти програєш.
За кілька секунд Кел роздратовано буркнув:
— Давай, читай далі свою лекцію.
— Немає в мене ніякої лекції.
— Якого ж біса ти тут робиш? Ти знаєш, щó я зробив, а вчора я напився п’яним.
— Я запідозрив перше і нюхаю друге.
— Нюхаєш?
— Від тебе й досі смердить,— пояснив Лі.
— Це було вперше,— сказав Кел.— Мені не подобається.
— І мені теж. У мене шлунок не приймає спиртного. А ще я стаю грайливим, інтелектуально грайливим.
— Що це значить, Лі?
— Можу навести тобі лише один приклад. Замолоду я грав у теніс. Мені це подобалося, і для слуги таке заняття непогане. Слуга виправляє промахи свого хазяїна у парній грі й не отримує подяки, проте отримує кілька доларів. Якось, гадаю, це сталося після хересу, я розробив теорію, що найшпаркіші й найневловиміші тварини на світі — це кажани. Мене впіймали серед ночі на дзвіниці Методистської церкви у Сан-Леонардо. Я мав при собі ракетку і нібито намагався пояснити офіцерові, який мене заарештував, що я вдосконалював удар зліва на кажанах.
Кел розсміявся так весело, що Лі аж пожалкував, що не робив того насправді.
— А я сидів під стовпом і напивався, як свиня.
— Завжди винні тварини...
— Я боявся, що коли не нап’юся, то застрелюся,— перебив його Кел.
— Ніколи б ти того не зробив. Ти надто підступний. До речі, де Арон?
— Кудись побіг. Куди не знаю.
— Він якраз не надто підступний,— занепокоївся Лі.
— Знаю. Про це я і думав. Ти ж не думаєш, що він наважився, га, Лі?
Александр Васильевич Сухово-Кобылин , Александр Николаевич Островский , Жан-Батист Мольер , Коллектив авторов , Педро Кальдерон , Пьер-Огюстен Карон де Бомарше
Драматургия / Проза / Зарубежная классическая проза / Античная литература / Европейская старинная литература / Прочая старинная литература / Древние книги