А десь там, у глибині будинку, за зачиненими дверима, причаїлася ота небезпечна істота. Джо постояв біля дверей, перш ніж піти спати, але нічого не почув. Він зачинив заклад о пів на третю ночі, а о третій вже влігся,— але заснути не міг. Він сів у ліжку і прочитав сім розділів «Здобутків Барбари Ворз», а на світанку пішов до мовчазної кухні та зварив собі кави.
Він обіперся ліктями об стіл і тримав велику чашку кави обіруч. Щось пішло не так, але Джо не міг добрати, що саме. Можливо, вона рознюхала, що Етель померла. Йому доведеться дуже пильнуватися. І тут він прийняв рішення, і рішення це було тверде. Він піде до неї о дев’ятій і уважно приглядатиметься. Може, він не так зрозумів. Найкраще піти на великий ризик і не бути нахабним. Скаже, що візьме тисячу баксів і вшиється, а якщо вона відмовиться, все одно вшиється. Йому вже остогидло працювати з дамочками. Можна влаштуватися до грального дому в Ріно — визначені години роботи і ніяких дамочок. Чи зняти собі помешкання й умеблювати — великі стільці, кушетка. Якого біса поневірятися в цій нікчемній дірі? Краще взагалі податися геть з цього штату. Він подумав, чи не дати драла просто зараз — отак встати з-за столу, піднятися сходами, спакувати за дві хвилини валізу і ходу. Три-чотири хвилини щонайбільше. Нікому анічичирк. Ця думка прийшлася йому до вподоби. Щасливий шанс з Етеллю, може, не такий уже й щасливий, як йому спершу здалося, але тисяча баксів — теж непоганий приз. Краще почекати.
Кухар прийшов у кепському гуморі. У нього на шиї визрівав карбункул, і він приклав до нього плівку з внутрішньої частини яєчної шкаралупи. Не бажав би він нікому на кухні відчувати те, що відчуває він.
Джо повернувся до себе в кімнату, трохи почитав, потім спакував валізу. Він мав намір поїхати у будь-якому разі.
О дев’ятій він тихенько постукав у двері Кейт і прочинив їх. У себе в ліжку вона не спала. Джо поставив тацю, підійшов до дверей прибудови, постукав, ще раз постукав і гукнув. Нарешті він відчинив двері.
Конус світла на столику для читання. Голова Кейт глибоко втоплена у подушку.
— Ви тут, напевне, всю ніч проспали,— сказав він. Підійшов ближче, побачив безкровні губи, тьмяний блиск напіврозплющених очей і зрозумів, що вона мертва.
Джо покрутив головою по сторонах і швидко пройшов до сусідньої кімнати пересвідчитися, що двері зачинені. З великим поспіхом він перерив бюро, шухляду по шухляді, відкрив її гаманці, невеличку скриньку біля ліжка — і раптом застиг. У неї нічогісінько немає, навіть щітки для волосся зі срібною ручкою.
Він прослизнув до прибудови і став перед Кейт — ані каблучки, ані брошки. А тоді побачив ланцюжок у неї на шиї, зняв його, відстібнув маленький золотий годинник, циліндрик і два ключики від банківських сейфів, номер 27 і номер 29.
— То от де ти все ховала, паскудо,— сказав він.
Він зняв годинник з ланцюжка і поклав собі в кишеню. Йому кортіло врізати їй кулаком.
Заповіт у два рядки, написаний її рукою, привернув його увагу. Дехто може за це заплатити. Він витяг з однієї шухлядки жменю паперів — рахунки і квитанції; з другої — страховки; у наступній була книжечка з записами про кожну з дівчат. Це він також поклав у кишеню. Потім зняв гумову стрічку з пачки коричневих конвертів, відкрив один з них і витяг світлину. На звороті акуратним гострим почерком Кейт були записані прізвище, адреса і посада.
Джо голосно розсміявся. Оце вже супер-щасливий шанс. Він переглянув другий конверт, потім третій. Це ж просто золота жила — на такі гроші можна жити роками. Гляньмо лишень на цього товстозадого члена муніципалітету! Джо стягнув конверти гумкою. У верхній шухляді лежало вісім десятидоларових купюр і зв’язка ключів. Він прибрав до кишені ключі та гроші. Коли він відсовував другу шухляду і вже побачив, що там лише папір для листування, чорнило і сургуч, почувся стукіт у двері. Джо прочинив двері на шпаринку. Там стояв кухар.
— Якийсь чолов’яга там проситься до тебе поговорити.
— Хто такий?
— Звідки мені в дідька знати?
Джо озирнувся на кімнату, потім вийшов, витяг ключ зсередини, замкнув двері ззовні й поклав ключ до кишені. Можливо, він чогось не помітив.
У великій передній кімнаті стояв Оскар Нобль у сірому капелюсі й червоній картатій драповій куртці, застібнутій на всі ґудзики аж до підборіддя. Очі він мав світло-сірі — такого ж кольору, як і короткі щетинисті вуса. Кімната була в напівтемряві. Ніхто ще не підняв штори.
Джо легким кроком пройшов коридором, і Оскар спитав:
— Ви Джо?
— А ви хто такий, щоб питати?
— З вами хоче поговорити шериф.
У Джо всередині все захололо.
— Арешт? — запитав він.— А ордер маєте?
— Та ні, чого ви? — сказав Оскар.— У нас проти вас нічого нема. Проста перевірка. Підете зі мною?
— Авжеж,— відповів Джо.— Чому ж ні?
Вони вийшли разом. Джо здригнувся.
— Треба було вдягти пальто.
— Хочете повернутися по нього?
— Та, мабуть, ні,— відповів Джо.
Вони йшли в напрямку вулиці Кастровіль. Оскар спитав:
— Вас коли-небудь грабували чи знімали відбитки пальців?
Джо відповів не одразу.
— Так,— нарешті промовив він.
— За що?
— Напився. Вдарив копа.
Александр Васильевич Сухово-Кобылин , Александр Николаевич Островский , Жан-Батист Мольер , Коллектив авторов , Педро Кальдерон , Пьер-Огюстен Карон де Бомарше
Драматургия / Проза / Зарубежная классическая проза / Античная литература / Европейская старинная литература / Прочая старинная литература / Древние книги