НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Чорт забирай,— відповів роздратовано Лі,— коли людина шукає підтримки, вона просить друга думати про те, що хоче вважати правдою. Це ніби питати у кельнера, яка страва сьогодні найкраща. Звідки мені в дідька знати?

— Навіщо я так вчинив? — вигукнув Кел.— Навіщо я так вчинив?

— Не ускладнюй,— сказав Лі.— Ти знаєш навіщо. Ти був на нього злий, а злий ти був тому, що батько тебе образив. Це зовсім просто. Ти просто розізлився.

— Оце мене якраз і ятрить — чому я підступний. Я не хочу бути злим і підступним. Допоможи мені, Лі!

— Секунду! — сказав Лі.— Мені здалося, я чув голос твого батька.

І він стрілою рвонувся у двері.

Кел дослухався до голосів, і тут до кімнати повернувся Лі.

— Він збирається на пошту. Ми ніколи не отримуємо листів після опівдня. Ніхто не отримує. Але всі чоловіки в Салінасі ходять на пошту по обіді.

— Дехто з них дорогою заходять випити,— пояснив Кел.— Гадаю, це почасти звичка, а почасти розвага. Вони зустрічаються з приятелями.

— Келе,— сказав Лі,— мені не подобається вигляд твого батька. Він якийсь напівпритомний. А, забув! Ти же ще не знаєш. Вчора вночі твоя мати наклала на себе руки

— Невже? — спитав Кел і потім аж загарчав: — Сподіваюся, їй було боляче. Ні, я не хотів цього казати. Я не хотів так думати. От воно! От воно знову! Я не хотів! Не хотів!

Лі почухав одне місце на голові, потім почав розчісувати всю голову, ніби виграючи час. Це надало йому вигляду глибокої задумливості. Він спитав:

— Спалення грошей принесло тобі велике задоволення?

— Так... Гадаю, що так.

— І ти отримуєш задоволення від цього покарання, яке сам собі влаштовуєш. Ти насолоджуєшся своїм відчаєм?

— Лі!

— Ти дуже зациклений на собі. Ти захоплений трагічною виставою «Калеб Траск» — Калеб Величний, Калеб Неповторний. Калеб, страждання якого потребують свого Гомера. Ти ніколи не уявляв себе просто шмаркатим підлітком — то злобним, то неймовірно шляхетним? З брудними звичками, але дивовижно чистими помислами? Можливо, у тебе трохи більше енергії, ніж у інших, просто енергії, але, окрім цього, ти дуже подібний до всіх шмаркатих підлітків. Ти намагаєшся додати собі гідності й трагічності, бо твоя мати була повія? А якщо раптом твій брат щось над собою вдіє, ти зумієш поцупити для себе велич убивці, га, шмаркачу?

Кел повільно повернувся до письмового столу. Лі спостерігав за ним, затамувавши подих, як лікар чекає реакцію на ін’єкцію. Він бачив реакції, які спалахували у Келі — лють від образи, войовничість, а за цим — скривджені почуття, а по тому — початок полегшення.

Лі зітхнув. Він доклав стільки зусиль, стільки душевності, і його зусилля, схоже, досягли мети.

— Ми — жорстокі люди, Келе,— сказав він лагідно.— Тебе не дивує, що я включаю й себе? Мабуть, ми й справді походимо від невгамовних, роздратованих злочинців, полемістів і забіяк, але хоробрих, незалежних і щедрих. Якби наші пращури такими не були, вони і сиділи б віками на своїх ділянках, і голодували б на виснаженій землі.

Кел обернув голову до Лі, й обличчя його втратило свою напруженість. Він усміхнувся, і Лі зрозумів, що не обдурив хлопця повністю. Кел здогадався, що то був задум — чудово виконаний задум, і відчував вдячність.

Лі провадив:

— Ось чому я включаю себе. Це наша спільна спадщина, і нема значення, як давно наші пращури залишили свої землі. Усі кольори і суміші серед американців відчувають у собі щось спільне. Це порода, яка створена випадково. Тому ми такі надмірно сміливі й надмірно боязкі — добрі й жорстокі, як діти. Ми надмірно гостинні й водночас страшимося чужаків. Ми хвалькуваті та вразливі. Ми надто сентиментальні та практичні. Ми приземлені й матеріалістичні — а чи знаєш ти іншу націю, яка так бореться за ідеали? Ми забагато їмо. Ми не маємо ані смаку, ані почуття міри. Ми розтринькуємо нашу енергію. У старому світі про нас говорять, що ми рухаємося від варварства до декадансу без проміжної культури. Чи не може бути так, що наші критики не мають ключа до нашої культури і не володіють її мовою? Ось такі ми є, Келе,— ми всі. Ти не дуже відрізняєшся від усіх.

— Говори, говори,— Кел усміхнувся.— Говори далі.

— Вже немає потреби,— відповів Лі.— Я все сказав. Хочу, щоб твій батько повернувся. Він мене непокоїть.

І Лі стривожено вийшов.

У вестибюлі, біля вхідних дверей, він побачив Адама, який притулився до стіни; капелюх його зсунувся на очі, плечі зігнулися.

— Адаме, що з тобою?

— Не знаю. Схоже, втомився. Схоже, втомився.

Лі взяв його за руку: схоже, Адама доведеться вести до вітальні. Там Адам важко впав у своє крісло, а Лі зняв з нього капелюх. Адам розтирав свою ліву руку правою. Очі в нього були дивні, дуже ясні, але нерухомі. Губи запеклися і розпухли, голос звучав, як у людини, що говорить уві сні,— повільно і здалеку. Він жорстко розтирав собі руку.

— Дивно,— сказав він.— Мабуть, я знепритомнів — на пошті. Я ніколи не непритомнію. Містер Пйода допоміг мені підвестися. Це тривало якусь секунду. Я ніколи не непритомнію.

— Листи для нас були? — запитав Лі.