НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

В цьому була гордість, було і полегшення. Частка секунди, коротка мить стає для нас все важливішою. А оскільки діяльність людей дедалі більше інтегрується і взаємодіє, виникне і десята частка секунди, потім, напевне, якось назвуть соту частку секунди, доки не настане день, хоча я в це не вірю, коли ми скажемо: «До біса все це! Що поганого було в годині?» І воно не нісенітниця, оце захоплення дрібними одиницями часу. Одна річ рано чи пізно зруйнує все навколо нас, і занепокоєність виривається назовні хвилями, як оті кола, що йдуть по тихій поверхні ставка, коли кинеш туди камінь.

«Жайворонок» мчав так, ніби зовсім не збирався зупинятися на цій станції. І лише коли повз пролетіли локомотив і багажні вагони, засичали пневматичні гальма, і перевтомлений метал неохоче став.

З потяга висипало доволі багато людей: до Салінаса поверталися на свята родичі з повними руками пакетів і коробок у подарункових обгортках. Спливло хвилини дві, коли домашні Арона його побачили. І він видався їм більшим, ніж був до від’їзду.

На Ароні був капелюх з пласкою тулією і вузькими крисами, дуже модний. Хлопець зірвав його, побачивши своїх, побіг їм назустріч, і стало видно, що його ясне волосся підстрижене у короткий помпадур, який стояв щіткою. Очі Арона світилися і сміялися від радості зустрічі.

Арон кинув валізу і підхопив Абру, міцно її обійнявши. Потім поставив її на землю і простягнув руки до Адама й Кела. Лі він обняв за плечі так, що мало не задавив.

Дорогою додому всі говорили водночас.

— Ну, як справи?

— У тебе чудовий вигляд.

— Абро, ти така гарна!

— Зовсім ні. А навіщо ти коротко підстригся?

— Зараз усі так роблять.

— Але в тебе таке красиве волосся.

Вони швидко дісталися Головної вулиці, проїхали короткий квартал і звернули на Центральну авеню повз булочну Рейно, де у вітрині було виставлено французький хліб, і сама чорноволоса місіс Рейно помахала їм рукою в борошні, й от нарешті рідна домівка.

— Як щодо кави, Лі? — попросив Адам.

— Зварив ще до виходу з дому. Залишив на малесенькому вогні.

Чашки також були готові. Раптом усі вони зібралися разом — Арон з Аброю на дивані, Адам у своєму кріслі, Лі подає каву, а Кел у дверях до вестибюлю. Усі мовчали, бо вітатися було вже запізно, а говорити про щось інше ще зарано.

Нарешті заговорив Адам.

— Я хочу почути про все-все. Ти матимеш хороші оцінки?

— Іспити будуть лише наступного місяця, батьку.

— Зрозуміло. Ти неодмінно дістанеш високі оцінки. Я навіть не сумніваюся.

На обличчі Арона мимоволі промайнула роздратована гримаса.

— Напевно, ти втомився,— сказав Адам.— Гаразд, поговоримо завтра.

— Нічого він не втомився,— зауважив Лі.— Просто хоче, щоб йому дали спокій.

Адам подивися на Лі:

— Так, звісно, звісно. Гадаєш, нам усім краще лягти спати?

Рішення запропонувала Абра.

— Я не можу залишатися довго,— сказала вона.— Ароне, проведеш мене додому? А завтра ми всі зберемося разом.

Дорогою Арон міцно узяв її під руку. Він тремтів.

— Буде мороз,— сказав він.

— Ти радий, що повернувся.

— Так, дуже. Нам треба багато чого обговорити.

— Приємного?

— Можливо. Сподіваюся, ти це сприймеш саме так.

— Ти говориш серйозно.

— Справа серйозна.

— Коли тобі треба повертатися?

— Тільки в неділю увечері.

— У нас купа часу. Я теж маю тобі дещо розповісти. У нас є завтра, а ще п’ятниця, субота і майже вся неділя. Нічого, якщо ти сьогодні до нас не зайдеш?

— Чому?

— Я тобі потім скажу.

— А я хочу знати зараз.

— Розумієш, у мого батька тепер один з його вибриків.

— Проти мене?

— Так. Я не зможу прийти до вас завтра на обід, але я не їстиму вдома багато, тож перекажи Лі, щоб він залишив мою порцію.

Арон ніяковів. Це відчувалося і в тому, як він випустив її руку, як він мовчав, як дивився на небо.

— Не варто було мені говорити про це сьогодні,— сказала Абра.

— Навпаки, саме варто. Скажи мені правду. Ти досі хочеш бути зі мною?

— Так, хочу.

— Тоді все гаразд. Зараз я піду. Поговоримо завтра.

Він залишив її на веранді, ледь торкнувшись у поцілунку її вуст. Абру образило, що він так легко погодився піти, а потім вона гірко посміялася з себе самої, що попросила, але образилася, коли її прохання було виконано. Вона дивилася, як він стрімко йшов у світлі вуличного ліхтаря. «Я, мабуть, з глузду з’їхала,— подумала вона.— Уявляю казна що».

2

У себе в спальні, вже побажавши всім на добраніч, Арон присів на краєчок ліжка і, нахиливши голову, роздивлявся свої руки, затиснуті між колін. Він почувався зрадженим і безпорадним, закутаним, як пташине яйце, у вату батьківських сподівань щодо нього. Він не усвідомлював сили цих сподівань і не знав, чи стане йому снаги подолати цю м’яку наполегливу силу. Думки в нього розсипалися. Будинок здавався холодним і сирим, і Арон тремтів. Він підвівся і тихенько прочинив двері. Під дверима Кела була смужка світла. Арон постукав і увійшов, не чекаючи на відповідь.

Кел сидів за новим письмовим столом. Він щось робив з китайським шовковим папером і рулоном червоної стрічки, а коли увійшов Арон, поспіхом прикрив щось у себе на столі великим аркушем промокашки.

— Подарунки готуєш? — усміхнувся Арон.