Міхал Шьмєляк - Вники

телефону, якщо захочеш щось дізнатися, наприклад, куди піти в одноденну екскурсію чи на велосипеді. Бо

ти ж тут як турист?

– Ніби.

На щастя, йому більше нічого не довелося говорити, тому що дівчина явно почала знову. Вона не

була з тих жінок, поряд з якою може запасти ніякова тиша.

– Ну, тоді ти потрапив в потрібне місце. Красиве, тихе, без групок батьків з верескливими дітьми, без кіосків з усілякою дешевизною, без пивних садків. Тільки природа, зелень, ліси, гори. Вночі тут настільки

тихо, що тиша може звести з розуму.

Косма не думав, що поряд з цією дівчиною можна було б збожеволіти від тиші. Безсумнівно, було

кілька інших причин, але мовчання точно не було однією з них. Ніби на підтвердження цих слів Майя

продовжила:

– А від любові до цього краю можна збожеволіти. Тут можна відпочити. Можна впасти в крайній, прямо таки тоталітарний романтизм. Не знаю, чи розумієш ти, що це таке, але це романтизм, який не бере

полонених, який не терпить виправдань і може застрелити будь-кого в ім'я кохання. Ну, нічого... Так я піду, не буду заважати вам оглядати визначні пам'ятки. Тому що ви будете оглядати визначні пам'ятки?

– Власне, я прийшов поговорити з парохом.

– Він, напевно, вдома, бо я бачила, як він дивиться на мене з вікна. Там, у цьому будинку, – вона

показала на маленьку будівлю. – Іншого тут насправді немає. Це парафія, скромна, але священик живе сам, хоча останнім часом у нього часто бувають гості. Йому допомагає тільки економка. Сам побачиш. Вредна

баба. У двері немає дзвінка, якщо ти постукаєш, і ніхто не вийде, то сміливо заходь, тут такий звичай, ніхто

не образиться.

– Дякую за поради. - Косма усміхнувся, як сам сподівався, звабливо. – Сьогодні обов’язково

відвідаю всі ваші сайти. – Він помахав зеленою візитівкою.

– Давай. Лайки зараз в ціні! І пам’ятай, якщо щось станеться, подзвони мені.

Вона розвернулася на місці і, не чекаючи реакції, енергійно взялася фотографувати цвинтар.

9

Будинок пароха своїм стилем чимось нагадував приземкувату шляхетську садибу, невелику, з

дерев’яним, трохи замшілим дахом. Все виглядало доглянутим, хоча й без слідів сучасного ремонту. У вікні

затріпотіла фіранка, тож мешканці, мабуть, уже знали, що до них йдуть гості. Двері відчинилися, перш ніж

Косма до них дійшов. Із будинку вийшов літній чоловік у синій сорочці зі священицькою колораткою, потертих джинсах і тапочках. Йому точно було понад шістдесят років, з коротким сивим волоссям і м’якими

зморшками на обличчі. Його червоні ніс і вуха дещо відбирали у нього повагу, ніби він щойно повернувся з

подорожі по морозові. Насторожені очі спостерігали за гостем, який прямував до дверей.

– Доброго ранку. Мене звуть Косма Ейхерст, - представився він господарю, навмисне опустивши

звичне для священнослужителів вітання.

Після закінчення семінарії він повністю відірвався від церкви та релігії. Став свідомим атеїстом, антиклерикалом, який боровся в тиші. Він не бачив причин слідувати правилам, нав’язаним духовенством; кожна з таких, здавалося б, дрібних дій, як-от офіційне привітання при збереженні церковних титулів і сану, було для Косми визнанням рабства. Крім того, він жодним чином не хотів розкривати парафіяльному

священику своє семінарське минуле, і він знав, що деякі елементи його поведінки все ще видають його, наприклад, інтонація його голосу, коли він несвідомо підспівував. Він волів, щоб було відомо, що він

поліцейський. У цьому немає нічого соромного, і це може допомогти всьому.

– На віки віків… – напевно за звичкою сказав священик. – Заходьте, ми збираємося обідати. – Він

повернувся і зник у хаті.

Косма переступив поріг, роззувся і взув гумові шльопанці. Запах вареної картоплі та смажених

котлет наповнив увесь будинок, а в глибині приміщення він крізь відчинені двері бачив, як метушилася

господиня.

– День добрий! – голосно промовив він у бік жінки. – Будь ласка, не готуйте мені нічого, в мене обід

на квартирі замовлений.

- Гість в дім, Бог в дім, — відповіла йому худа і свіжа жіночка з різкими рисами обличчя. Вона кидала

виклик стереотипам зовнішнього вигляду сільської господині, не мала зайвої ваги та ласкавого виразу

обличчя. Навпаки, вона була схожа на вбивцю грішників, на людину, яка вміє лякати дітей, на п’ятого

вершника Апокаліпсису, що приносить на землю чуму, яка стирає посмішку з усіх облич.

– Пан у Валясякової спить? – запитала вона сухим голосом.

– Так.

– Тоді ти ще більше оціните, як я готую. Валясякова - кобіта файна, благочестива, золота душа, але ж

готувати не вміє. Зате співає чудово. Бог дав тут і забрав там, це очевидно. Сідайте. Дачники в нас рідкість, можете розповісти щось про світ.

Косма пройшов за парохом у вітальню, оформлену в старомодному стилі, але зі смаком і пишнотою, яка не кидалася в очі. Багатство ховалося в дрібницях, які прості смертні навряд чи помітять. Годиннику в