Міхал Шьмєляк - Вники

Він вирішив тягнути дискусію якомога довше. Зауважив, що парох сприйняв всю розмову як урок

для молодого священика. І був упевнений, що той каже не все. Бо напевне ж бреше, як найчорніша вівця з

довіреної його духовній опіці отари віруючих. Косма не міг не відчути, що розмовність економки була

робленою, і весь цей випадок був якимось чином режисований; можливо, вони його грали багато разів.

– Цього як раз розголошувати я не можу, бо пов’язаний таємницею сповіді. Загублена душа повинна

зрозуміти свою помилку і знайти правильний шлях у темному лісі злодіянь. Іншим до цього діла немає. Мені

самому лиш треба забезпечити місце та відповідні умови.

– Чому саме панотець? – запитав Косма.

Священик, мабуть, не очікував цього запитання, бо запанувала тиша – це був явний відступ від

підготовленого сценарію.

– Бо це моя покута, — повільно сказав той, наче не був упевнений, чи правильно чинить.

Косма бачив це неодноразово на допитах. Це був один із основних прийомів слідства. Вони ставили

сотні запитань, часто повторюючи їх, щоб поставити одне в потрібний момент. І це було не очевидне

запитання на кшталт: "Це ти вбив ту дівчину?", а питання про неточність, яка виникла у розслідуванні, чи

деталь, яку міг знати лише вбивця. Здавалося б, дріб’язкове, неважливе, рутинне. Але ключове.

– І ніхто про нього не питав?

Знову хвилина вагань. Парох не був звичайним сільським проповідником, Косма був у цьому

певний. Його допитували не вперше. Священик відповів не відразу, залишивши собі кілька секунд на

роздуми, підбирав слова, щоб все не виглядало штучно. Для людини, яка звикла до публічних виступів, це

було неважко.

12

– Ніхто, — спокійно відповів він.

Коли вони доїдали яблучний пиріг, за столом панувала тиша. Косма зрозумів, що нічого цікавого під

час цієї розмови не дізнається. Йому доведеться зустрітися з парохом наодинці, хоча він був би важким

противником. Варшав'янин підвівся з-за столу.

– Мабуть, вже піду, дякую за смачний обід. Боюся, що від другого на квартирі не відкараскаюся, але

він був того вартим.

– Я вас знову запрошую, - сказав священик з несподіваною посмішкою. – Більш, ніж напевно, що

після перших оглядин буде час для ще одних. Будь ласка, не соромтеся, двері завжди відкриті. І я запрошую

вас до костелу, звісно, на недільну месу, але й зараз, щоб побачити наш храм. Зрештою, я проведу пана, давно вже не мав нагоди похизуватися нашою церквою.

Молодий священик підвівся з-за столу і не сказав господині навіть слова подяки, лише розвернувся і

зник за дверима. Не збентежена його поведінкою, Люцинка почала прибирати посуд по обіді, наспівуючи

щось собі під ніс, мабуть, якийсь шлягер Славоміра4.

Косма з парохом вийшли з будинку священика, перейшли вулицю, проминули цвинтар і стали перед

костелом.

– Чи знаєте ви щось про архітектуру чи історію мистецтва? – запитав священик.

– Зовсім нічого, — чесно відповів Косма. Дещо пам’ятав із семінару, але це були переважно знання

для рішення кросвордів.

– Так ось, це старий костел, він не з цегли, а з каменю, ми в горах, тому цей будівельний матеріал

знайти неважко. Будівництво його датується тринадцятим століттям, і це було б правильно, тому що ми

маємо справу з чистим романським стилем. Здається, він зберігся неушкодженим. Двері дубові, ковані, може навіть оригінальні, хтозна. Це не досліджено. Запрошую зайти досередини..

– Невже його ніхто не обстежував і не ремонтував?

– Реставраторам та археологам не по дорозі до таких місць.

Двері прочинилися зовсім легко, хоча виглядали надзвичайно масивними. Косма з парохом увійшли

в затемнений ґанок, праворуч були низькі двері, дорослому чоловікові, мабуть, довелося б трохи

нахилитися, щоб пройти в них. Прямо попереду були відчинені подвійні двері, що вели всередину костелу.

Як завжди в романських церквах, не було ніякої позолоти, грайливих янголів, картин чи інших атрибутів, покликаних вразити смертних величчю і величчю творця. Дерев'яні лави, витерті поколіннями парафіян, колони зі світлого каменю. Єдиним елементом, який привертав увагу, був кількаметровий вітраж із

зображенням воскреслого Ісуса в кінці пресвітерію, увінчаного напівкруглою апсидою. Спаситель мав

розкинуті руки, у правій руці він тримав меч, що було досить незвичним, а позаду, вдалині, виднівся хрест.

Звісно, згідно з віковими традиціями будівельного мистецтва, костел був звернений на схід, тож сонце, що

сходить, і яке просвічувало крізь різнокольорові вікна, мабуть, створювало дивовижне видовище. Священик, який відправляв ранкову службу з освітленим Спасом за спиною, мав справляти велике враження на

середньовічних людей. Хоча, як пам’ятав Косма, тоді меси відправлялися спиною до вірних, а передом до

вівтаря.

Праву частину пресвітерію прикрашав хрест із вмираючим Христом. Фігура була в натуральну